Розділ «61»

айя знову поринула у світ снів. Вона стояла сама в темному тунелі, билася з трьома футбольними вболівальниками, а потім тікала сходами. Чоловіки гамселили один одного на платформі, намагаючись розтрощити вікна потяга, а Шип схопив її правицею й потягнув до вагона.

Майя стільки разів думала про цей випадок, що він став невід’ємною частиною її внутрішнього світу. «Прокинься, — сказала вона собі. — Досить». Але цього разу Майя згадувала довше, ніж звичайно. Потяг нахилився вперед, а вона уткнулась обличчям у борт батькового вовняного пальта. Її очі були заплющені, вона прокусила губу й відчула смак власної крові.

Майя дуже сердилася за це на батька, але інший голос щось шепотів їй у темряві. І тоді вона зрозуміла, що зараз їй відкриється таємниця. Шип завжди був сильним, сміливим і впевненим у собі. Того дня на півночі Лондона він її зрадив, але тоді сталося ще дещо.

Потяг метро струсився, від’їжджаючи від станції, а вона подивилася вгору на батька й побачила, що він плаче. Тоді здавалось неможливим, що Шип колись може виявити слабкість. Але тепер Майя знала, що це було так. Сльоза на щоці Арлекіна — це рідкісна коштовність. «Пробач мені, — чи про те він тоді думав? — Пробач мені все, що я тобі зробив».

Майя розплющила очі й побачила Віккі, яка дивилась на неї. На кілька секунд Майя затрималась на межі сну й реальності: вона ще бачила Шипове обличчя, але вже відчувала на дотик ковдру. Вона зробила видих. І батько зник.

— Ти мене чуєш? — запитала Віккі.

— Так. Я не сплю.

— Як ти почуваєшся?

Майя опустила руку під ковдру й намацала пов’язку на пораненій нозі. Зробивши різкий рух, вона відчула гострий біль, ніби її кололи ножем. Лежачи нерухомо, вона відчувала, ніби хтось палить її шкіру розпеченим залізом. Шип навчив її, що неможливо не звертати уваги на біль; треба спробувати уявити, що болить якась точка, ізольована від тіла.

Майя оглянула кімнату й згадала, що її поклали до ліжка. Вони були в пляжному будиночку на березі Кейп-Коду, массачусетського півострова, що випинався в Атлантичний океан. Віккі, Ґабріел і Голліс привезли Майю сюди після того, як провели кілька годин у приватній клініці під керівництвом одного лікаря в Бостоні. Цей лікар був членом церкви Віккі, а цей будинок — його літнім притулком.

— Хочеш ще пігулку?

— Не треба пігулок. Де Ґабріел?

— Гуляє пляжем. Не хвилюйся. Його охороняє Голліс.

— Скільки часу я спала?

— Годин вісім чи дев’ять.

— Знайди Ґабріела та Голліса, — сказала Майя. — Спакуй усі речі. Нам не можна зупинятись.

— У цьому немає потреби. Ми тут у безпеці — принаймні на кілька днів. Про те, що ми в цьому будинку, знає лише доктор Льюїс, а він вірить у те, що боргу не сплачено. Він ніколи не зрадить Арлекіна.

— Табула шукають нас.

— Пляжем ніхто не ходить, бо зараз надто холодно. Сусідній будинок узимку порожній. Майже всі крамниці в селі зачинено, і ми тут не бачили ніяких камер стеження.