Розділ «55»

лизько опівночі Ґабріела привезли до центру досліджень. Охоронець адміністративного центру постукав у двері кімнати доктора Річардсона й попросив його одягтися. Невролог поклав стетоскоп у кишеню пальта, його повели до центрального квадратного подвір’я. Був холодний осінній вечір, але небо було чистим. «Могила», освітлена зсередини, здавалось, пливе в темряві, наче величезний куб.

Доктор Річардсон і його охоронець побачили приватну машину швидкої допомоги та чорний пасажирський фургон біля вхідних воріт і пішли за колоною автомашин, ніби за кортежем на похороні. Коли машини доїхали до будівлі центру генетичних досліджень, з фургона вийшли двоє працівників фонду й афро-американка. Молодий працівник назвався Деннісом Прітчеттом. Він відповідав за перевезення і прагнув зробити це безпомилково. У старшого чоловіка було волосся йоржиком та обличчя ледачого гульвіси. Прітчетт увесь час називав його Пастухом, ніби в нього не було іншого імені. Через ліве плече у Пастуха висіла чорна металева труба — японський меч у піхвах.

Молода негритянка не зводила очей з доктора Річардсона, а він уникав її погляду. Невролог відчував, що вона була бранкою в цій групі, але врятувати її він не міг. Якби вона прошепотіла: «Будь ласка, допоможіть мені», йому б довелося зізнатися в тому, що він теж тут не з власної волі, і визнати своє боягузтво.

Прітчетт відчинив задні двері «швидкої». Доктор Річардсон побачив Ґабріела Корріґана, прив’язаного до каталки щільними пасками, так ніби він психічно неврівноважений у лікарняному пункті швидкої допомоги. Ґабріел був непритомний. Коли каталку повезли від «швидкої», голова хлопця почала похитуватись.

Дівчина спробувала наблизитись до Ґабріела, але Пастух схопив її за руку й міцно стиснув.

— Забудь про це, — сказав він. — Нам треба занести його всередину.

Вони довезли каталку до центру генетичних досліджень і зупинились. Нікому з присутніх «захисна ланка» не давала права ввійти до цього будинку. Доки вони стояли надворі на холоді, Прітчеттові довелося подзвонити охоронцям зі свого мобільного. Нарешті технік, що сидів за комп’ютером у Лондоні, санкціонував вхід до їхніх службових приміщень. Прітчетт штовхнув каталку до дверей, і всі інші рушили за ним.

Відтоді як Річардсон випадково прочитав лабораторну доповідь про тварин-гібридів, він цікавився таємничим центром генетичних досліджень. У лабораторіях на першому поверсі не було нічого особливого. Флуоресцентне світло на стелях. Холодильники й лабораторні столи. Електронний мікроскоп. У будинку пахло, як у собачій конурі, але Річардсон не бачив ніяких лабораторних тварин і, звичайно, нічого, що можна було б назвати зрощеним. Пастух повів молоду жінку коридором, а Ґабріела повезли до порожньої кімнати.

Прітчетт стояв біля тіла Ґабріела.

— Ми думаємо, що містер Корріґан перейшов до іншого царства. Генерал Неш цікавиться, чи не пошкоджено його тіло.

— У мене зараз із собою тільки стетоскоп.

— Зробіть усе, що можете, тільки покваптесь. Неш буде тут за мить.

Річардсон помацав шию Ґабріела кінчиками пальців і пошукав пульс. Пульсу не було. Доктор витяг олівець із кишені піджака, штрикнув ним у п’ятку юнака — м’язи Ґабріела відреагували на дотик. Прітчетт дивився, як невролог розстібнув Ґабріелову сорочку і приклав стетоскоп до грудей Мандрівника. Десять секунд. Двадцять. Нарешті один удар серця.

З коридору доносились голоси. Річардсон відійшов від тіла, коли Пастух привів до кімнати Майкла та генерала Неша.

— Отже, як справи? — запитав Неш. — З ним усе гаразд?

— Він живий. Не знаю, чи є якісь неврологічні ускладнення.

Майкл підійшов до каталки й торкнувся обличчя брата.

— Ґейб ще в Другому царстві, шукає вихід. Я вже знайшов шлях назад, але не сказав йому.

— Це було мудре рішення, — відповів Неш.