Розділ «33»

оли вони перетнули кордон між штатами та приїхали до Невади, стало спекотно. Тієї миті, коли вони залишали Каліфорнію, Ґабріел зняв мотоциклетний шолом та кинув його у фургон. Він надів якісь темні окуляри і з гуркотом проїхав перед Майєю. Вона дивилась, як вітер торкається рукавів його сорочки та закотів джинсів. Звернувши на південний схід, вони попрямували до річки Колорадо й перехрестя доріг у Девіс Дем. Червоні скелі. Кактуси з дивною назвою цереуси гігантські. Хвилі гарячого повітря мерехтіли на щебенево-асфальтовій поверхні. Біля міста Серчлайт Майя побачила вздовж дороги кілька вивісок, зроблених за допомогою літер для ручного набору. ПАРАДАЙЗ ДАЙНЕР. П’ЯТЬ МИЛЬ. ЖИВИЙ КОЙОТ! ПОКАЖІТЬ ДІТЯМ! ТРИ МИЛІ. ПАРАДАЙЗ ДАЙНЕР. ОБІДАЙТЕ В НАС!

Ґабріел зробив жест рукою, запрошуючи поснідати, і коли перед ними з’явився «Парадайз Лайнер», він звернув до брудної стоянки. Ресторан — будинок із пласким дахом — скидався на залізничний товарний вагон з вікнами. На даху був установлений величезний кондиціонер. Тримаючи футляр з мечем, Майя вийшла з фургона й, перш ніж увійти всередину, роздивилася будинок. Парадний вхід. Задній вхід. Перед рестораном припаркований червоний вантажний пікап із вм’ятинами, а збоку — інший пікап із трейлером.

Ґабріел підійшов до Майї. Він розправив плечі, розслабляючи свої вузлуваті м’язи.

— Не думаю, що нам це потрібно, — сказав він, указавши жестом на футляр із мечем. — Ми лише снідаємо, Майє. Це не Третя світова війна.

Вона побачила себе очима Ґабріела. Арлекінське божевілля. Постійна параноя.

— Мій батько навчив мене завжди мати при собі зброю.

— Заспокойся, — сказав Ґабріел. — Усе буде добре. — І вона якось по-новому побачила його обличчя, очі та каштанове волосся.

Відвернувшись від Ґабріела, Майя зробила глибокий вдих і поклала меч назад у фургон. «Не хвилюйся, — сказала вона собі. — Нічого не станеться». Але все-таки перевірила два ножі, прив’язані до рук.

Койота тримали перед фасадом ресторану в клітці, зробленій із сітки. Сидячи на бетоні, поцяткованому купками кізяку, в’язень пихтів від спеки. Уперше в житті Майя побачила койота. Він був схожий на звичайного сірка з мордою та зубами вовка. Лише його темно-карі очі були дикими; вони пильно подивились на Майю, коли вона підвела голову.

— Ненавиджу зоопарки, — сказала вона Ґабріелові. — Вони нагадують мені в’язниці.

— Людям подобається дивитись на тварин.

— Громадяни хочуть убивати диких створінь або поміщати їх до кліток. Це допомагає їм забути, що вони теж в’язні.

Ресторан був високим довгим приміщенням з кабінками біля вікон, стійкою з високими стільцями та маленькою кухнею. Біля парадних дверей стояли три яскраво розмальовані ігрові автомати. «Коло джек-потів». «Великий переможець». «Приємний сюрприз». Двоє мексиканців у ковбойських чоботях і сірувато-коричневому робочому одязі сиділи в кутку та їли омлет із маїсовими коржами. Молода офіціантка з вибіленим волоссям у фартусі переливала кетчуп з однієї пляшки до іншої. Майя побачила обличчя, що дивилось через службове вікно кухні, — обличчя старого з затуманеними очима й брудною бородою. Кухар.

— Сідайте, де вам зручно, — сказала офіціантка, і Майя обрала найвідповідніше для захисту місце — останню нижню кабіну, повернуту до виходу. Сівши, вона пильно глянула на столові прибори з жаростійкого пластику та спробувала, заплющивши очі, подумки уявити собі кімнату. Це було гарне місце для того, щоб зупинитись: у двох мексиканців був сумирний вигляд і вона могла побачити будь-який автомобіль, що наближався до будинку з дороги.

Підійшла офіціантка зі склянками крижаної води.

— Доброго ранку. Хочете кави? — У неї був веселий тонкий голос.

— Тільки апельсинового соку, — сказав Ґабріел.

Майя підвелась.

— Де тут туалет?