Розділ «8»

айя забрала з готелю «Кампа» відеокамеру й штатив, а валізу й одяг залишила в кімнаті. У потязі, що їхав до Німеччини, вона ретельно обшукала відеоапаратуру, але не знайшла кульок стеження. Зрозуміло, що її громадянське життя закінчилося. Коли Табула знайдуть мертвого таксиста, вони шукатимуть її, щоб убити. Вона знала, що ховатися буде важко. Протягом тих років, коли вона жила в Лондоні, Табула, ймовірно, кілька разів її фотографували. Можливо, в них також є відбитки її пальців, спектрограма її голосу та зразки її ДНК з паперових серветок, які вона кидала у смітник в офісі.

Доїхавши до Мюнхена, вона підійшла на вокзалі до пакистанки й дізналася, де знайти мусульманську крамницю одягу. Майя ледь утрималась від спокуси цілком закутатись у блакитну бурку, яку носять афганські жінки, але громіздкі шати заважали б тримати зброю. Урешті-решт, вона купила чорну чадру, щоб закрити свій західний одяг, і кілька темних окулярів від сонця. Повернувшись на вокзал, вона знищила свої британські документи, вирішивши користуватися резервним паспортом. Вона стала Гретхен Фосс, студенткою медичного вузу, чий батько був німцем, а мати — іранкою.

Мандрувати літаком було небезпечно, і тому вона поїхала до Парижа потягом, а там рушила до станції метро «Галльєні», а потім сіла на щоденний автобус, який курсував до Англії. В автобусі було повно сенегальських робітників-еміґрантів і родин з Північної Африки, які несли торби з поношеним одягом. Коли автобус доїхав до протоки Ла-Манш, усі вийшли й зупинились біля величезного судна. Майя спостерігала, як британські туристи купують безмитний лікер, жетони для автоматів і дивляться комедію на телеекрані. Якщо ти громадянин, твоє життя звичайне і майже нудне. Здавалося, вони не розуміли, що Велика машина їх контролює, — або це їх зовсім не цікавило.

У Британії було чотири мільйони камер закритої телевізійної системи — приблизно одна камера на п’ятнадцять осіб. Якось Шип розповів їй, що середньостатистичну людину, яка працює в Лондоні, протягом дня може сфотографувати триста різних камер стеження. Коли камери тільки з’явилися, за наказом уряду вивісили плакати з написом, що всі перебувають «у безпеці під наглядом невсипущих очей». Під прикриттям нових антитерористичних законів кожна індустріальна держава перейняла приклад Британії.

Майї було цікаво, чи добре громадяни подумали, коли вирішили ігнорувати це вторгнення. Більшість справді вірила, що камери захищають від злочинців і терористів. Люди вважали, що, де б вони не ходили, ті, хто за ними стежить, усе одно не знають їхніх імен. Тільки деякі розуміли силу нових програм сканування облич. У ту хвилину, коли ваше обличчя перехопили камери стеження, вони могли сконструювати зображення такої яскравості та контрастності, що його можна було порівняти з фотографією на правах водія чи в паспорті.

Програми сканування ідентифікували окремі обличчя, але уряд також міг використовувати ці прилади, щоб виявляти неадекватну поведінку. Так звані тіньові програми вже використовували в Лондоні, Лас-Веґасі та Чикаго. Комп’ютер аналізував знімки, зроблені камерами за одну секунду, і попереджав поліцію, якщо хтось залишав пакет перед громадською установою або паркував автомобіль на узбіччі шосе. «Тінь» помічала кожного, хто блукав містом і дивився на всі боки, замість того щоб поспішати на роботу. У французів була своя назва для цих допитливих людей — flaneurs[2], але у Великій машині усякий пішохід, котрий затримувався на поворотах вулиць або зупинявся коло будівельних майданчиків, одразу ж потрапляв під підозру. За кілька секунд знімки цих людей із підправленою яскравістю надсилалися до поліції.

На відміну від британського уряду, Табула не обтяжували себе обов’язковими інструкціями або штатом чиновників. Їхня організація була відносно малою та добре фінансованою. Їхній комп’ютерний центр у Лондоні міг вторгнутися в будь-яку систему камер стеження й розібрати фотознімки з потужною програмою сканування. На щастя, у Північній Америці та Європі працювало стільки камер стеження, що Табула аж ніяк не відчували нестачі інформації. Однак, навіть якщо вони й знали, де знайти особу з котроїсь із їхніх архівних фотокарток, важко було відреагувати достатньо швидко, щоб прибути до конкретного вокзалу або приймальні готелю. «Тому ніколи не зупиняйся, — казав їй Шип. — Якщо ти йтимеш далі, вони тебе не спіймають».

Загрозу несла будь-яка регулярна дія, яка вказувала на те, що Арлекін щодня кудись ходить і можна передбачити його рух. Сканер облич поступово викриє його спосіб життя, і тоді Табула зможуть влаштувати засідку. Шип завжди був насторожі в ситуаціях, які він називав каналами або коробками-каньйонами. Якщо тобі доводиться мандрувати якимось одним шляхом і за тобою стежать владні структури, то це канал. Коробки-каньйони — це канали, що ведуть до місця, звідки немає виходу, наприклад літаки або кімнати для іммігрантів. Табула мали істотну перевагу — гроші й технології. Арлекіни виживали завдяки своїй мужності і здатності миритися з довільністю.

Діставшись до Лондона, Майя поїхала на метро до станції «Гайдбері-енд-Іслінґтон», але не повернулась до свого помешкання. Вона пішла до ресторану «Гаррі Каррі», де можна замовити їжу додому, дала хлопчикові, що займався доставкою, ключ від зовнішніх дверей і попросила почекати дві години, а потім покласти обід із курячого м’яса на сходову площадку біля її дверей. Коли впали сутінки, вона залізла на дах «Гайдбері Барн», бару, що стояв навпроти її будинку на іншому боці вулиці. Сховавшись за вентиляційним люком, Майя спостерігала, як люди зупиняються, щоб купити додому вино в барі, розташованому на першому поверсі її будинку. Громадяни, які несли валізи й пакети з покупками, поспішали до своїх домівок. Білий фургон для замовлень додому був припаркований біля входу до її квартири, але в кабіні нікого не було.

Хлопчик-індіанець із «Гаррі Каррі» з’явився рівно о пів на восьму. У ту хвилину, коли він відчинив двері, що вели на гору до її квартири, з білого фургона вистрибнули двоє та штовхнули його до під’їзду. Мабуть, вони вб’ють хлопчика, а може, просто допитають і залишать у живих. Майю це не турбувало. До неї повернулося мислення Арлекінів: ніякого співчуття, ніяких прихильностей, ніякого жалю.

Вона провела ніч у квартирі на сході Лондона, яку батько купив багато років тому. Там разом зі східноазійською громадою переховувалась її мати, доки не померла від серцевого нападу, коли Майї було чотирнадцять. Трикімнатна квартира містилась на верхньому поверсі напівзруйнованого будинку недалеко від Брик-лейн. На першому поверсі розташовувалося бенгальське туристичне агентство, працівники якого могли за певну ціну надати дозвіл на роботу й ідентифікаційну картку.

Східний район Лондона — Іст-Енд — колись розташовувався поза стінами міста, і тому його вважали зручним місцем для нелегального бізнесу та незаконних дій. Упродовж століть це були найгірші міські нетрі, улюблене місце полювань Джека-Різника. А тепер місцями його нічних «прогулянок» водили натовпи американських туристів. Броварня старого Трумена стала баром відкритого типу, а скляні вежі комплексу офісів «Бішопс Гейт» пробилися до серця старого району. Те, що раніше було лабіринтом темних переходів, тепер поцятковано художніми галереями та модними ресторанами, але якщо ти знаєш, куди дивитися, то все ж таки зможеш знайти широкий асортимент товарів, які допоможуть тобі уникнути допитливого погляду Великої машини. Щовихідного нелегальні торговці наркотиками з являлись у верхній частині Брик-лейн біля Челшир-стрит. Вони продавали стилети й кастети для вуличних бійок, піратські відеозаписи та SIM-картки для мобільних телефонів. Якщо доплатити їм ще кілька фунтів, вони могли активувати чип-картку через кредитку, прикріплену до якоїсь підставної компанії. Хоч у владних структур є технології, щоб підслуховувати телефонні дзвінки, вистежити власників мобільних телефонів вони не можуть. Велика машина легко може контролювати громадян з постійними адресами та банківськими рахунками. Арлекіни, які жили поза Мережею, користувалися нескінченними ресурсами телефонів та ідентифікаційних карток, що їх уживали лише кілька разів. Майже все, окрім мечів, вони могли використовувати лише кілька разів, а потім викидали, немов обгортку від цукерки.

Майя зателефонувала своєму начальникові до студії дизайну та розповіла, що батько захворів на рак і, щоб доглядати його, їй доведеться звільнитися. Нед Кларк, один із фотографів, які працювали на студії, дав їй координати лікаря-гомеопата, а потім запитав, чи є в неї труднощі з податками.

— Ні. А чому ти питаєш?

— Якийсь чоловік з Інланд Ревеню[3] приходив до офісу та запитував про тебе. Він говорив з бухгалтерами і просив надати інформацію про те, як ти платиш податки, номери твоїх телефонів та адреси.

— І вони йому розповіли?

— Звичайно, ні. Він з уряду. — Кларк притишив голос. — Якщо в тебе є житло у Швейцарії, я радив би поїхати туди просто зараз. До біса цих виродків. Що б там не було — хто зараз хоче сплачувати податки?

Майя не знала, чи був чоловік з Інланд Ревеню справжнім Урядовим службовцем, чи просто найманцем Табула з підробленим посвідченням. У будь-якому разі її шукали. Повернувшись до своєї квартири, Майя знайшла ключ від порожнього товарного складу в Брикстоні. Вона ходила туди з батьком, коли була маленькою, але вже протягом кількох років не бувала там. Після кількагодинних спостережень за складом, вона ввійшла до приміщення, показала ключа клеркові, і їй дозволили піднятися ліфтом на третій поверх. Склад був кімнатою без вікон розміром приблизно з велику стінну шафу. У складі зберігали вино, і воно залишалося досить прохолодним завдяки спеціальним кондиціонерам. Майя ввімкнула верхні лампочки, зачинила двері й почала обшукувати коробки.

Коли вона була підлітком, батько допоміг їй здобути чотирнадцять паспортів з різним громадянством. Арлекіни купували свідоцтва про народження загиблих в автокатастрофах, а потім за допомогою цих свідоцтв законно здобували собі ідентифікаційні документи. На жаль, тепер більшість таких фальшивих документів вийшла з ужитку, бо уряд збирав біометричну інформацію — знімки облич, зроблені за допомогою сканерів, малюнки райдужної оболонки та відбитки пальців, — а потім цю інформацію поміщали до електронної картки, прикріпленої до паспорта громадянина або до національного ідентифікаційного документа. Коли сканер читав картку, інформацію порівнювали з даними, що зберігалися в Британському національному ідентифікаційному реєстрі. Перед міжнародними польотами до Америки відомості в паспорті треба було порівняти зі знімками райдужної оболонки та відбитків пальців, що взяли в аеропорті.