Розділ «15»

ікторія із Сін-Фрезера стояла посеред аеропорту з трояндами в руках. Як і більшість членів її церкви, вона бачилася з Пастухом під час його нечастих поїздок до Лос-Анджелеса. Пастух зі своєю добродушною усмішкою та стильним одягом здавався їй настільки звичайним, що було важко повірити, що він Арлекін. Арлекіни уявлялись Вікторії екзотичними воїнами, які могли ходити вертикальними стінами й ловити зубами кулі. Завжди, коли вона бачила жорстокість, їй хотілось, щоб Арлекін стрибнув у вікно, розбивши його, або зістрибнув з даху, щоб негайно вчинити справедливий суд.

Віккі відвернулася від будки й побачила, що до неї наближається якась жінка в темних окулярах. Вона несла полотняну дорожню сумку, чорний тубус з ремінцем, щоб носити на плечі, відеокамеру та штатив. Її волосся було темно-каштановим. Хоча в незнайомки була струнка постава, її обличчя було пухким і непривабливим. Коли вона підійшла ближче, Віккі зрозуміла, що в цій людині було щось жорстоке й небезпечне, якась ледь контрольована сила.

Жінка зупинилася перед Віккі й подивилася на неї оцінюючи. — Ви не мене шукаєте? — Вона говорила з легким британським акцентом.

— Мене звуть Віккі Фрезер. Я чекаю тут одну людину, знайому друга нашої церкви.

— Це, напевне, містер Пастух?

Віккі кивнула:

— Він попросив мене подбати про вас, доки не знайде безпечного місця для зустрічі. За ним зараз стежать.

— Добре. Ходімо звідси.

Вони вийшли з міжнародного аеропорту в натовпі й перейшли дорогу, що вела до чотириповерхового гаража. Незнайомка відмовилась, коли Віккі запропонувала понести її багаж. Вона весь час озиралася, ніби пильнуючи, чи не йде хтось за нею. Коли вони йшли нагору бетонними сходами, вона схопила Віккі за руку й скрутила її.

— Куди ми йдемо?

— Я... я припаркувалася на другому поверсі.

— Спускайтесь за мною.

Вони повернули на перший поверх. Латиноамериканська родина, що балакала по-іспанськи, пройшла повз них сходами нагору. Жінка-Арлекін швидко озирнулася й подивилася на всі боки. Нічого.

Вони знову рушили нагору, і Віккі підійшла до «шевроле-седана», на задньому вікні якого був величезний плакат: «Пізнай правду! Айзек Т. Джоунз помер за ТЕБЕ!».

— Де мій дробовик? — запитала незнайомка.

— Який дробовик?

— Ви маєте забезпечити мене зброєю, грошима й американськими ідентифікаційними документами. Це звичайна процедура.

— Пробачте, міс... міс Арлекін. Пастух нічого не казав про це. Він лише попросив зустріти вас в аеропорту, тримаючи в руках щось у формі діаманта. Моя мати була проти того, щоб я це зробила, але я все одно прийшла.

— Відкрийте багажник... або як ви тут це називаєте.