Розділ «28»

айя вивчила карту: міжштатове шосе веде прямо від Лос-Анджелеса до Таксона. Якщо вони прямуватимуть цією товстою зеленою лінією, то будуть там за шість або сім годин. Прямий маршрут був раціональним, але й небезпечним. Табула можуть шукати їх на головних шляхах. Майя вирішила переїхати через пустелю Мохаве до Південної Невади, а потім їхати в Аризоні місцевими шляхами.

Система автострад була заплутаною, але Ґабріел знав, де їхати. Він мчав мотоциклом попереду, ніби поліцейський ескорт, і вказував їй жестом правої руки, де знизити швидкість, переїхати на інший бік чи поїхати похилим в’їздом. Спочатку вони їхали міжштатовим шосе до округи Рівер-Сайд, через кожні двадцять миль проїжджаючи торговельні центри з великими крамницями. Навколо крамниць скупчувались жилі мікрорайони з типовими будинками з червоними черепичними дахами та яскраво-зеленими газонами.

Усі ці міста мали назви, що з’являлися на дорожніх знаках, але для Майї вони були так само штучними, як і фанерні декорації на сцені оперного театру. Вона не могла повірити, що хтось приїхав сюди у критому фургоні, щоб орати землю й будувати школу. Міста біля автостради мали вигляд чогось зробленого зумисне, ніби якась корпорація Табула спроектувала всю округу, а громадяни все роблять за планом: купують будинки, влаштовуються на роботу, народжують дітей, а потім передають їх Великій машині.

Коли вони доїхали до міста Твенті Найн Памз, то залишили головний шлях і звернули на асфальтовану дорогу з двостороннім рухом, що вела через пустелю Мохаве. Це була інша Америка, зовсім не така, як округи з автострадами. Спочатку місцевість складалася з рівнин і пустищ, а потім вони проїжджали повз скупчення червоних скель: кожна гора була окремою та чіткою, немов піраміди. Там росли юки з листям у формі мечів, а також коротколисті юки з покрученим листям, яке нагадувало Майї здійняті догори руки.

Тепер, коли вони з’їхали з автостради, Ґабріел відчув насолоду від поїздки. Він нахилявся з боку на бік, робив граційні вигини у формі літери S, їдучи посередині безлюдної дороги. Раптом він підвищив швидкість. Майя поставила ногу на акселератор, намагаючись не відставати від нього, але Ґабріел переключився на п’яту швидкість і з гуркотом утік від неї. Вона зі злістю дивилася, як він стає все меншим і меншим, доки байк і той; хто на ньому сидів, не зникли на горизонті.

Майя захвилювалась, що Ґабріел не повернеться. Може, він вирішив забути про Керманича та поїхати наодинці? Або сталося щось погане? Мабуть, Табула спіймали його й чекають, коли з’явиться вона. Минуло десять хвилин. Двадцять. Коли Майя вже не тямила себе від люті, на дорозі попереду з’явилась крихітна цятка. Вона ставала все більшою, і нарешті з туману з’явився Ґабріел. Їдучи з великою швидкістю, він із гуркотом пронісся повз неї у протилежному напрямку, усміхаючись і махаючи рукою. «Бовдур, — подумала вона. — Клятий бовдур».

Позираючи в дзеркало заднього виду, дівчина спостерігала за тим, як Ґабріел повертається й намагається наздогнати її. Коли він перегнав фургон, вона посигналила й увімкнула фари. Хлопець перейшов на зустрічну смугу й сповільнив рух, щоб їхати поряд, поки Майя відчиняла вікно.

— Тобі не треба цього робити! — закричала вона.

Ґабріел щось зробив, і мотоцикл почав гуркотіти ще гучніше. Він указав на своє вухо й похитав головою, мовляв, пробач, я тебе не чую.

— Пригальмуй! Тобі не можна від мене відриватись!

Він усміхнувся, як пустотливий хлопчисько, знову натиснув на акселератор і втік. Він ще раз промчав дорогою і зник у тумані. Там, де колись було озеро, з’явився міраж. Фальшива вода іскрилася й текла під білим сонцем.

Коли вони доїхали до міста Сальтус, Ґабріел зупинився біля крамниці-ресторану, побудованої в стилі хатин першовідкривачів. Він наповнив паливний бак мотоцикла й увійшов до приміщення.

Майя залила трохи бензину у фургон, заплатила старому, що керував крамницею, і ввійшла через відчинені двері до ресторану. Кімната була прикрашена фермерськими інструментами і світильниками у формі коліс від хури. На стінах висіли голови оленя та гірської вівці, набиті соломою. Уже смеркалось, і більше клієнтів не було.

Майя сіла в кабіні напроти Ґабріела, й вони звернулися до знудженої офіціантки в смугастому фартусі. Їжу принесли швидко. Ґабріел проковтнув гамбургер і замовив другий, доки Майя перебирала виделкою грибний омлет.

Люди, що переходили до інших царств, часто ставали релігійними лідерами, але Ґабріел Корріґан не виявляв жодної ознаки релігійності. Майже весь час він поводився, як звичайний хлопець, який захоплювався мотоциклами і клав до їжі надто багато кетчупу. Він був просто ще одним громадянином — от і все, однак Майя почувалася некомфортно в його присутності. Її знайомі чоловіки в Лондоні любили слухати власний голос. Вони слухали тебе одним вухом, доки не приходила їхня черга говорити. Ґабріел був іншим. Він уважно на неї дивився, зосереджувався на тому, що вона говорила, і, здавалось, реагував на зміни її настрою.

— Майя — це твоє справжнє ім’я? — запитав він.

— Так.

— А яке в тебе прізвище?

— У мене його немає.