Розділ «40»

абріел сидів під нічним небом і розглядав потріпаний моментальний знімок свого батька. Найбільше на світі він хотів, щоб Майкл був зараз тут, поруч із ним. Брати стояли біля обвуглених залишків хати у Південній Дакоті, вони разом мандрували країною, удвох перешіптувались ночами, доки спала мати. Чи батько ще живий? Чи він їх розшукує?

Корріґани постійно шукали батька, очікували, що побачать, як він сидить на автобусній зупинці або дивиться з вікна кафе. Іноді, коли вони в’їжджали до нового міста, брати позирали один на одного з відчуттям збентеження та збудження. Мабуть, тут живе батько. Мабуть, він близько, дуже близько, треба лише проїхати два квартали на захід і повернути ліворуч. Тільки тоді, коли вони доїхали до Лос-Анджелеса, Майкл заявив, що годі вже щось припускати: «Батько помер або зник назавжди. Забудьмо про минуле й рушаймо далі».

На небі мерехтіли зірки. Ґабріел розмовляв з чотирма членами Нової Гармонії, запитуючи їх про батька. Антоніо та інші співчували йому, але не могли сказати багато. Вони не знали, як знайти Мандрівника. Він не підтримував з ними зв’язку і не залишав адреси.

— Він колись згадував про те, що в нього є сім’я? Дружина? Двоє синів?

Ребекка поклала руку Ґабріелові на плече.

— Ні. Він ніколи нічого не казав.

— Що він вам розповідав перед тим, як попрощатись?

— Він обійняв кожного з нас, а потім постояв на порозі. — Голос Мартіна був напружений, повний емоцій. — Він сказав, що впливові особи намагаються залякати нас, заполонити наші душі ненавистю, контролювати наше життя й відволікати нашу увагу...

— Через яскраві ілюзії, — додала Джоан.

— Так. Через яскраві ілюзії. Але ми ніколи не забудемо, що Світло було в наших серцях.

Фотокартка — і реакція Ґабріела на неї — розв’язала одну проблему. Антоніо більше не вважав, що хлопець і Майя — шпигуни Табула. Коли всі допили вино, Антоніо пояснив, що громада захищає Керманича і що ця людина живе в ізоляції за триста миль на північ. Якщо вони ще хочуть дістатись до нього, він поведе їх завтра вранці.

Дорогою до блакитного будинку Майя мовчала. Коли вони дійшли до парадних дверей, вона зробила крок попереду Ґабріела й увійшла першою. У цьому вчувалась агресивність, ніби в кожному новому місці на них могли напасти. Жінка-Арлекін не ввімкнула світла й швидко оглянула дім. Здавалось, вона пам’ятала місцеположення кожного предмета. У вітальні, зіткнувшись із Майєю обличчям, Ґабріел прошепотів:

— Усе добре, Майє. Ми тут у безпеці.

Жінка-Арлекін хитнула головою, ніби він сказав якусь велику дурницю. Безпека була для неї фальшивим словом. Ще однією ілюзією.

— Я ніколи не зустрічала твого батька й не знаю, де він, — сказала Майя. — Але я хочу сказати, що, напевне, він це зробив, щоб захистити тебе. Твій дім зруйнували. Твоя сім’я пішла в підпілля. Як повідомляв наш шпигун, Табула вирішили, що ви мертві. Ви були б у безпеці, якби Майкл не повернувся до Мережі.

— Мабуть, у нього була на це причина. Але я ще...

— Хочеш його побачити.

Ґабріел кивнув.

— Мабуть, колись ти його знайдеш. Якщо в тебе є сила, щоб стати Мандрівником, ти зможеш зустрітися з ним в іншому царстві.