Розділ «44»

абріел розплющив очі й побачив, що падає крізь блакитне небо. Він подивився униз, потім навкруги, але нічого не побачив. Під ним не було ні землі, ні місця для посадки чи пункту кінцевого призначення. Це був бар’єр повітря. Юнак зрозумів, що завжди знав про його існування. Прив’язаний до парашута, він намагався відтворити це почуття у своєму світі.

Але тепер він був вільний від літака для стрибків і неминучого приземлення. Ґабріел на мить заплющив очі, а потім знову розплющив. Він вигнув спину й простягнув руки, керуючи своїм рухом у повітрі. Треба пошукати прохід. Про це розповідала Софія. Існує прохід, який веде через усі чотири бар’єри до інших царств. Нахиляючись праворуч, юнак щораз нижче опускався донизу, кружляючи, немов яструб, що шукає здобич.

Минув якийсь час, а потім він побачив удалині тонку чорну лінію, що тінню пливла в просторі. Ґабріел простягнув руки, вийшов з тісного кола та швидко впав ліворуч на чітку діагональ. Тінь набула овальної форми, і він прослизнув до її темного центру.

Ґабріел знову відчув згущування світла, рух уперед і життєдайне дихання. Розплющивши очі, він побачив, що опинився посередині пустелі, червоної землі з глибокими тріщинами, яка жадібно вдихала повітря. Ґабріел розвернувся усим тілом, вивчаючи це нове довкілля. Небо над ним було сапфірно-блакитного кольору. Хоча сонце зникло, весь обрій сяяв світлом. Тут не було скель чи рослин. Не було гір чи долин. Ґабріел потрапив до бар’єру землі, неначе до пастки, і в цьому пласкому світі лише він був у вертикальній позиції.

Ґабріел спробував ходити. Коли він зупинився й озирнувся, нічого не змінилось. Юнак опустився на коліна й торкнувся пальцями червоної землі. Йому хотілось побачити якусь іншу особливість ландшафту, якусь іншу його рису, що підтвердила б його ж, Ґабріела, існування. Він бив ногами й дряпав землю, доки в нього не вийшла земляна купка заввишки приблизно десять дюймів.

Як мала дитина, що жбурнула чашку й тим самим змінила світ, Ґабріел обійшов навколо купки кілька разів. Він хотів лише впевнитись, що вона ще тут. Юнак знову пішов, рахуючи свої кроки. П’ятдесят. Вісімдесят. Сто. Але коли подивився через плече, купка зникла.

Ґабріел відчув, як його серце запанікувало. Він сів, заплющив очі й відпочив, а потім знову підвівся й пішов. Він так і не знайшов проходу й утратив надію, відчуваючи себе заблудлим. За хвилину Ґабріел ударив по землі носком чобота. Клуби пилу піднялись у повітря, упали, а потім їх поглинула нова реальність.

Юнак подивився через плече й побачив темну пляму за своєю спиною. Це була його тінь, яка йшла за ним у його безцільній подорожі, але вона була надзвичайно глибокою й чіткою, ніби хтось вирізав її на землі. Чи це був вихід? Чи він завжди був тут? Ґабріел заплющив очі, впав на спину, і прохід потягнув його вниз.

«Дихай, — сказав собі Ґабріел. — Знову дихай». Хлопець стояв на колінах на брудній вулиці, яка бігла через середину якогось міста. Він обережно підвівся, думаючи, що зараз ґрунт під його ногами розкриється, і його поглине повітря, вода або неприкрашений світ пустелі. Юнак тупотів ногами, ніби в нього був спалах роздратування, але ця нова реальність підтвердила своє існування й відмовилася зникати.

Місто нагадувало йому давню прикордонну заставу на Заході, місце, де можна було зустріти ковбоїв, шерифів і танцівниць салунів. Будинки були дво- і триповерховими, побудованими з пласких дощечок і гонтів. Дерев’яний тротуар біг з обох боків вулиці, ніби будівники не хотіли, щоб на двері прискало сльотою. Але тут не було ні бруду, ні болота, і взагалі ніякої води. На вулиці стояло кілька дерев із сухим, ламким і брунатним листям.

Ґабріел витяг нефритовий меч і, міцно його тримаючи, зробив крок на дерев’яний тротуар. Він спробував потягти за кулясту дверну ручку — двері були відчинені — і зайшов до перукарні, яка розташовувалась у кімнаті з трьома стільцями. На стінах висіли дзеркала, і Ґабріел роздивився своє обличчя та меч у руці. Хлопець мав зляканий вигляд, наче він щомиті сподівався нападу. Треба піти з цього місця. Негайно. І він знову стояв на тротуарі, дивлячись на чисте небо й засохлі дерева.

Усі двері були відчинені, і Ґабріел заглядав до кожного будинку. Його чоботи видавали глухий звук, коли він човгав по дерев’яному тротуару. Він знайшов крамницю тканин, наповнену рулонами полотна. Нагорі була квартира. У ній раковина з помпою ручної роботи і чавунна пічка. На столі стояли тарілки й чашки для трьох, але полиці та холодильник були порожні. В іншому будинку Ґабріел знайшов бондарню, де були дерев’яні бочки: і майже готові, і ті, що бондар лише розпочав робити.

У місті було лише дві вулиці, і вони перетинались на міському майдані, де містилися крамнички та кам’яний обеліск. На цьому пам’ятникові не було написів, а лише кілька геометричних символів: коло, трикутник і пентаграма. Ґабріел ішов вулицею, доки місто не зникло, і дійшов до загорожі з засохлих дерев і колючих кущів. Юнак деякий час шукав стежку, а потім передумав і повернувся до майдану.

— Гей! — крикнув він. — Тут хтось є? — Але ніхто не відповів. Поглянувши на меч, Ґабріел відчув себе боягузом і поклав його назад у піхви.

На майдані стояв будинок із банею. Його передні двері з залізними завісами були зроблені з темного масивного дерева. Ґабріел увійшов у будівлю й потрапив до церкви, де були лави зі спинками й вікна з кольоровими шибками зі складними геометричними візерунками. Попереду розташовувася дерев’яний вівтар.

Мешканці міста, яких чомусь зараз не було, прикрасили вівтар трояндами. Тепер квіти засохли й зів’яли, і важко було здогадатись, якого вони кольору. У центрі цього сухого офірування горіла чорна свічка. Яскраве полум’я тремтіло в повітрі. Окрім Ґабріела, у всьому місті це було єдине створіння, що жило й рухалось.

Хлопець зробив крок до вівтаря і глибоко вдихнув, немов зітхнув. Чорна свічка випала з латунного свічника, і полум’я торкнулось сухих пелюсток та листя. Троянда загорілась, і помаранчеве полум’я побігло по сухому стеблу до іншої квітки. Ґабріел заходився шукати в кімнаті пляшку з водою або відро з піском, будь-що, чим можна було погасити вогонь. Але нічого не знайшов. Коли хлопець повернувся, уже зайнявся вівтар. Полум’я вигиналось навколо стовпів і лизало краї закрутків орнаменту.

Ґабріел вибіг із церкви. Він мовчазно стояв посередині вулиці, роззявивши рота. Де йому сховатись? Чи є тут якесь сховище? Намагаючись стримувати свій страх, юнак побіг вулицею, що проходила повз перукарню і крамницю тканин. Досягти краю міста, він зупинився й подивився на ліс. Горіли всі дерева, і дим підіймався до неба, ніби масивна сіра стіна.

Крихітка попелу потрапила на щоку Ґабріела, і він змахнув її. Знав, що виходу не було, але побіг назад до церкви. Дим просочувався зі щілин навколо масивних дверей. Вікно з кольоровими шибками сяяло зсередини. Юнак дивився, як у центральному вікні з’явилася тріщина, вона зростала, як колота рана на шкірі. Усередину будинку подув легкий вітерець. Вікно вибухнуло, і по вулиці розсипалось бите скло. Полум’я вийшло за віконну раму, і чорний дим торкнувся білої бані церкви.