Розділ «29»

 се, що я пам’ятаю про своє раннє дитинство, — це поїздки легковиком або пікапом. Ми весь час пакували валізи та від’їжджали. Думаю, тому нам із Майклом не давала спокою мрія мати дім.

Якщо ми жили в одному місці більше ніж кілька тижнів, ми робили вигляд, ніби збираємося залишитись там назавжди. А потім біля нашого мотелю більш ніж два рази проїжджав той сам автомобіль чи робітник заправної станції ставив батькові якесь дивне запитання. Батьки перешіптувалися між собою, будили нас опівночі, і нам доводилось одягатися в темряві. До того як сходило сонце, ми знову були в дорозі та їхали внікуди.

— Твої батьки колись це тобі пояснювали? — запитала Майя. — Ні. І саме це мене так лякало. Вони лише казали: «Тут небезпечно» або «Нас шукають погані люди». А потім ми пакували речі та від’їжджали.

— І ви ніколи не скаржились?

— Не в присутності батька. Він завжди носив потертий одяг і робочі черевики, але в ньому щось було: щось в очах, що робило його дуже могутнім і мудрим. Незнайомці завжди розповідали батькові таємниці, наче він міг їм допомогти.

— Якою була твоя мати?

Ґабріел помовчав зо хвилину.

— Я часто думаю про те, як бачив її востаннє перед смертю. Це важко забути. Коли ми були маленькими, вона в усьому залишалась такою оптимісткою. Якщо наша вантажівка ламалася посеред сільської дороги, вона вела нас до полів і ми шукали польові квіти або щасливу чотирилисту конюшину.

— Яким ти був у дитинстві? — запитала Майя. — Ти був хорошим хлопчиком чи пустуном?

— Я був досить спокійним і завжди тримав свої думки при собі.

— А Майкл?

— Він був самовпевненим старшим братом. Якщо нам треба було попросити в директора готелю надати камеру схову або принести додаткові рушники, мої батьки посилали Майкла.

Але іноді життя на дорозі було чудовим. Здавалось, у нас було достатньо грошей, хоча батько не працював. Мати ненавиділа телебачення, отже, вона завжди розповідала нам історії або читала книжки вголос. Вона любила Марка Твена й Чарльза Діккенса, і я пам’ятаю, з яким захопленням ми слухали, як вона читає «Місячний камінь» Вілкі Коллінза. Батько навчив нас, як лагодити двигун, як читати карту і як не заблукати в незнайомому місті. Замість того щоб вивчати шкільні підручники, ми зупинялись на шосе біля кожної меморіальної дошки, пов’язаної з історією.

Коли мені було вісім, а Майклові дванадцять, батьки попросили нас сісти й розповіли, що збираються купити ферму. Ми зупинялися в маленьких містечках, читали газету й виїжджали до ферм, де на газонах були плакати «продаємо». Кожне місце здавалось мені чудовим, але батько завжди повертався до вантажівки, хитав головою і говорив мамі, що «їхні умови нам не підходять». За кілька тижнів я вже подумував, що «їхні умови» були старими скупими жінками, які полюбляють казати «ні».

Ми поїхали до Міннесоти, а потім звернули на захід, до Південної Дакоти. У Су-Фолсі батько дізнався, що в Юнітівіллі продають ферму. Це була мальовнича місцевість із пагорбами, озерами й люцерновими полями. Ферма була за півмилі від дороги, її не було видно за ялиновим гайком. Там була велика червона стайня, кілька повіток для інструментів і хиткий двоповерховий будинок.

Довго торгувавшись, батько купив маєток, заплативши його господареві готівкою, а за два тижні ми переїхали. Усе здавалося нормальним до кінця місяця, коли відімкнули електроенергію. Спочатку ми з Майклом подумали, нібито щось зламалося, але батьки покликали нас до кухні й розповіли, що електроенергія й телефон поєднують нас із рештою світу.

— Твій батько знав, що за вами стежили, — сказала Майя. — Він хотів жити поза Великою машиною.

— Батько ніколи цього не згадував. Він тільки казав, що тепер ми Міллери і кожному з нас треба обрати собі нове ім’я. Майкл хотів називатись Робіном, Диво-хлопцем, але батькові це не сподобалось. Вони довго про це говорили, і Майкл вирішив стати Девідом, а я обрав ім’я Джим, на честь Джима Гокінза з «Острова скарбів».

Тієї самої ночі батько приніс нам цю зброю й показав, де її треба зберігати. Нефритовий меч був у спальні батьків, і нам не дозволяли торкатися його без дозволу.