Розділ «47»

пустелі Майя звернула не в той бік і заблукала, шукаючи покинуту ракетну базу. Коли вона знайшла паркан з колючим дротом і зламані ворота, вже сутеніло.

Вона почувалась би зручніше в темному одязі, зшитому на замовлення, але в цьому середовищі це притягувало б увагу. У Лас-Веґасі вона ходила до крамниці Армії порятунку й купила штани на шнурку, спідниці й топи — нічого, що б надто обтягувало плечі й ноги. Того дня Майя була в бавовняному светрі й плісированій спідниці. Такий одяг могла б носити британська школярка. На ногах у неї були черевики, як ті, що взувають механіки — зі сталевими носками, дуже ефективні, якщо завдаєш удар навідліг ногою.

Дівчина вийшла з фургона, повісила на плече футляр з мечем і глянула на себе в дзеркало заднього виду. Це було помилкою. Її сплутане чорне волосся нагадувало пташине гніздо. «Це не має значення, — подумала Майя. — Я тут тільки для того, щоб його захищати». Вона попрямувала до воріт, а потім відчула, що мусить повернутись до фургона. Розчісуючи волосся, Майя так розлютилася, що ледве не кричала від гніву. «Дурепа, — подумала вона. — Чортова дурепа. Ти Арлекін. Він тебе не кохає». Розчесавшись, вона люто жбурнула гребінець у фургон.

Пустельне повітря охололо, і навкруги по асфальтованій дорозі повзали десятки королівських змій. За нею ніхто не спостерігав, тому вона витягла меч і тримала його напоготові на випадок, якщо якась рептилія наблизиться до неї. Коли Майя визнала свій страх, їй стало ще прикріше, ніж після випадку з гребінцем. «Вони безпечні, — казала вона собі. — Не будь боягузкою».

Усі ці сердиті думки розвіялись, коли вона підійшла до невеличкого причепа, припаркованого біля вітряка. Ґабріел сидів за столом під захисним шатром, схожим на парашут. Побачивши Майю, він підвівся й помахав рукою. Вона розглядала його обличчя. Чи в нього був інший вигляд? Чи він змінився? Ґабріел усміхнувся, ніби тільки-но повернувся з тривалої поїздки. Судячи з його обличчя, він був радий знову її бачити.

— Уже минуло десять днів, — сказав він. — Я дуже непокоївся, коли ти не прийшла вчора ввечері.

— Мартін Ґрінвалд надіслав мені повідомлення через Інтернет. Він не мав жодних новин від Софії і тому вирішив, що все гаразд.

Двері причепа з грюкотом відчинились. Звідти вийшла Софія Бріґґз із пластиковим глечиком і чашками.

— І тепер усе гаразд. Добридень, Майє. Ласкаво просимо до нас. — Софія поставила глечик на стіл і подивилась на Ґабріела: — Ти розповів їй?

— Ні.

— Він пройшов крізь чотири бар’єри, — сказала Софія Майї. — Ти захищаєш Мандрівника..

Спочатку Майя почулася виправданою. Уся ця самопожертва була варта того, щоб захищати Мандрівника. Але потім їй на думку спали похмуріші перспективи. Її батько мав рацію: Табула стали надто могутніми. Згодом знайдуть Ґабріела, і він загине. Усе, що вона зробила — розшукала цього юнака і привела його до Керманича, — лише наблизило його до загибелі.

— Чудово, — сказала Майя. — Сьогодні вранці я зв’язувалася з моїм паризьким другом. Наш шпигун розповів йому, що Майкл теж перейшов.

Софія кивнула.

— Ми дізнались про це раніше за тебе. Ґабріел бачив його якраз перед тим, як подолав бар’єр вогню.

Коли зайшло сонце, вони сиділи під тентом і пили лимонад із порошку. Софія запропонувала приготувати обід, але Майя відмовилась. Ґабріел пробув тут надто довго, і настав час від’їжджати. Софія підняла солом’яну королівську змію, що скрутилась кільцем під столом, і понесла її до шахти. Коли Керманичка повернулась, у неї був стомлений і дещо сумний вигляд.

— До побачення, Ґабріеле. Приходь сюди ще, якщо зможеш.

— Спробую.

— У Давньому Римі, коли великий полководець повертався з війни після перемоги, римляни влаштовували йому тріумфальний парад вулицями міста. Спочатку несли зброю людей, яких він убив, і знамена військ, які він узяв у полон, а потім ішли переможені солдати зі своїми родинами. Далі рухалась армія полководця, його командири і, нарешті, останнім їхав сам великий полководець у золотій колісниці. Один слуга правив кіньми, а інший стояв за переможцем і шепотів йому на вухо: «Ти смертний. Ти смертна людина».