Розділ «52»

ула майже п’ята вечора, але Голліс і Майя ще не повернулись. Віккі почувалась Арлекіном; який захищав Мандрівника, що лежав на ліжку перед нею. Кожні п’ять хвилин вона торкалася пальцями шиї Ґабріела. Його шкіра була теплою, але пульс не промацувався.

Віккі сиділа за кілька футів від тіла й читала модні журнали, які знайшла в шафі. Це були статті про одяг, макіяж, про те, як знаходять і втрачають чоловіків, і про секс. Від цього Віккі почувалася збентеженою, тому лише швидко переглянула яскраві ілюстрації. Вона запитала себе, наскільки незручно ходити в обтислому одязі, який би підкреслював її форми. Мабуть, Голлісові це б сподобалось, але потім вона стала б однією з тих дівчат, яким він дає нову зубну щітку й відвозить додому наступного ранку. Преподобний Морґанфілд завжди говорив про сучасних безсоромних жінок і повій, що стоять на узбіччі дороги. «Безсоромні, — прошепотіла вона. — Безсоромні». Мабуть, це слово було схоже на перо або слизьку змію.

Віккі кинула журнали до смітника, вийшла надвір і подивилася в долину. Коли вона повернулась до спальні, шкіра Ґабріела була ще блідою й холодною. Мабуть, Мандрівник увійшов до небезпечного царства. Можливо, його вбили демони або голодні привиди. Її охопив страх, ніби тихий голос, який щораз дужчав і ставав голоснішим. Ґабріел утрачав силу. Вмирав. І вона не могла його врятувати.

Вона розстібнула Ґабріелову сорочку, нахилилась над його тілом і приклала вухо до його грудей. Вона прислухалася до биття його серця. Раптом пролунав якийсь стук, але Віккі зрозуміла, що це надворі.

Відійшовши від тіла, вона вийшла за двері й побачила, як на плаский майданчик табору біля порожнього басейну опускається вертоліт. З нього вистрибнули чоловіки в касках і куленепробивних масках та бронежилетах, через що всі вони скидались на роботів.

Віккі побігла назад до загальної спальні. Вона обхопила Ґабріела руками за груди й потягла за собою, але він був надто важкий. Розкладачка впала на бік, і їй довелось опустити тіло на підлогу. Вона ще тримала Мандрівника, коли до кімнати ввійшов високий чоловік у бронежилет!

— Відпустіть його! — закричав він і підняв штурмову зброю.

Віккі не зрушилась.

— Відійди й поклади руки за голову!

Палець чоловіка натискав на спусковий гачок. Віккі чекала кулі Вона помре біля Мандрівника, зовсім як Лев Храму, який помер за Айзека Джоунза. Після всіх цих років борг буде сплачено.

За хвилину до кімнати ввійшов Пастух. Зі своїм білявим волоссям йоржиком і в костюмі, пошитому на замовлення, він був, як завжди, стильним.

— Досить, — сказав він. — Не треба цього робити.

Високий чоловік опустив зброю. Пастух кивнув на знак схвалення, а потім підійшов до Віккі, поводячись, як гість, що запізнився на вечірку.

— Привіт, Віккі Ми тебе шукали. — Він схилився над тілом Мандрівника, відсунув меч і натиснув пальцями на сонну артерію Ґабріела. — Схоже на те, що містер Корріґан пішов до іншого царства. Усе гаразд. Рано чи пізно він повернеться додому.

— Ти був Арлекіном, — сказала Віккі. — Працювати на Табула — гріх.

— Гріх — це таке старомодне слово. Безсумнівно, ви, дівчата-Джонзі, завжди були старомодними.

— Ти мерзотник, — сказала Віккі. — А це слово ти розумієш?

Пастух нагородив її великодушною посмішкою.

— Уважай, що все це особливо складна гра. Я перейшов на бік, який виграє.