Розділ «43»

абріел не знав, скільки часу він жив у підземеллі. Чотири чи п’ять днів. Можливо, більше. Він почувався ізольованим від зовнішнього світу та щоденної зміни сонячного світла й темряви. Стіна, яку він створив між недремністю та сном, зникала. У Лос-Анджелесі Ґабріелові сни були плутані й незначущі. А тепер вони здавались йому іншою реальністю. Якщо він засинав, зосереджуючись на слові з чотирьох літер, то міг зберігати свідомість у сні, блукаючи в іншому світі, наче гість. Світ снів був сильним, майже гнітючим, тому здебільшого юнак дивився додолу на ноги і час від часу позирав угору, щоб побачити, у якому новому довкіллі він перебуває.

Уві сні Ґабріел ходив безлюдним пляжем, де кожна піщинка була крихітною зірочкою. Він зупинявся й дивився на синьо-зелений океан з хвилями, що безшумно накочувались на берег. Якось він потрапив до безлюдного міста з бородатими ассирійськими статуями, вбудованими в високі цегляні стіни. У центрі був березовий парк, фонтан і клумба з блакитними ірисами. Кожна квітка, кожен листок і травинка були досконалими та чіткими — ідеальними створіннями.

Прокинувшись від одного з цих снів, Ґабріел побачив крекер, консерви з тунця та шматки фруктів у пластиковій коробці поряд зі своїм ліжком. Їжа з’являлась, немов за помахом чарівної палички, і він ніколи не думав про те, як Софія Бріґґз могла безшумно заходити до спальні. Ґабріел їв, доки не з’являлось відчуття ситості, а потім ішов зі спальні до головного тунелю. Якщо Софії не було поряд, він брав з собою гасовий ліхтар і досліджував підземелля.

Королівські змії звичайно тримались подалі від лампочок у головному тунелі, але він завжди бачив їх у бічних коридорах. Іноді вони сплітались у хвилеподібну масу голів, хвостів і вузьких тіл. Вони часто лежали на підлозі, не рухаючись, наче перетравлювали великого щура. Змії ніколи не шипіли на Ґабріела й не робили якихось загрозливих рухів, але йому було неприємно дивитися в їхні очі, чисті та ясні, мов маленькі чорні коштовні камені.

Змії не жалили Ґабріела, однак шахта сама собою була небезпечною. Він дослідив покинуту кімнату керування, електричний генератор і радіоантену. Генератор був покритий пліснявою, що прилипла до сталі, мов пухнастий зелений килимок. У кімнаті керування давачі й пульти були розбиті та розкрадені. Електричні кабелі звисали зі стелі, ніби ліани в печері.

Ґабріел згадав, що бачив маленьку щілину в одній з бетонних накривок, якими було закрито пускову шахту. Мабуть, можна було виповзти з цієї щілини й дістатися сонячного світла, але територія ракетної бази належала до найнебезпечнішої частини підземного комплексу. Якось Ґабріел спробував дослідити пускову шахту. Він загубився в темних проходах і мало не впав крізь діру в підлозі.

Біля порожніх паливних баків для електричного генератора він знайшов примірник газети під назвою «Аризона Ріпаблік» з міста Фенікс, надрукованої сорок два роки тому. Папір пожовк і кришився по краях, але шрифт був іще розбірливим. Ґабріел годинами лежав на розкладачці, читаючи статті — новини, приватні оголошення в рубриці попиту та пропозицій та оголошення про весілля. Він уявляв собі, що прибув з іншого царства, а газета — його єдине джерело інформації про людство.

Цивілізація, що поставала на сторінках «Аризона Ріпаблік», була сповнена насильства та жорстокості. Але були також і позитивні речі. Ґабріел із задоволенням читав статтю про подружжя з міста Фенікс, яке вже впродовж п’ятдесяти років було разом. Том Циммерман був електриком, що захоплювався моделями потягів. Його дружина Елізабет — колишньою вчителькою та активним членом методистської церкви. Лежачи на ліжку, хлопець розглядав вицвілу фотографію подружжя, яке святкувало свій ювілей. Циммермани, тримаючись за руки, всміхалися в об’єктив. У Лос-Анджелесі Ґабріел зустрічався з багатьма дівчатами, але тепер йому здавалось, що це було дуже давно. Кохання може втримати світ від жорстокості, і фотографія Циммерманів була доказом цього.

Стара газета й думки про Майю були єдиним, що відвертало його увагу від своєї мети. Звичайно він ходив до головного тунелю, де зустрічав Софію Бріґґз. Рік тому вона порахувала всіх змій у шахті ракетної бази, а тепер робила повторний перепис, щоб дізнатися, чи зросла популяція. Вона ходила з банкою нетоксичної фарби, знаходила змію та прискала на неї фарбою, щоб знати, що цей екземпляр пораховано. Ґабріел уже звик бачити королівських змій з неоново-помаранчевими смугами на кінчиках хвостів.

Уві сні Ґабріел ішов довгим проходом, а потім розплющив очі й побачив, що лежить на розкладачці. Випивши води та з’ївши жменю пшеничних крекерів, він вийшов зі спальні та знайшов Софію в покинутій кімнаті керування. Дослідниця повернулась і подивилась на нього гострим, оцінювальним поглядом. Поряд із нею Ґабріел завжди почував себе студентом-новачком одного з класів її коледжу.

— Як ти спав? — запитала вона.

— Усе було добре.

— Ти знайшов їжу, яку я тобі залишила?

— Так.

Софія помітила королівську змію, що рухалася в сутінках. Вона швидко підійшла до неї та поприскала їй на хвіст, а потім дорахувала екземпляр.

— А як ідуть справи з цією гарною краплею води? Ти розрубав її мечем?

— Ще ні.

— Що ж, мабуть, цього разу ти зможеш, Ґабріеле. Спробуй.

Юнак знову був біля калюжі на підлозі, витріщався на стелю й проклинав усі дев’яносто дев’ять стежок. Крапля води була надто маленькою та надто швидкою. Лезо меча було надто вузьким. Це було воістину нездійсненне завдання.