Розділ «39»

Мартін похитав головою:

— Людські істоти мають майже необмежені можливості самообману. Ми можемо виправдати будь-яку кількість печалі, якщо тільки вона збігається з нашими стандартними уявленнями про дійсність. Імовірно, я би стомлено плентався тією самою дорогою решту життя, але потім щось сталося. Я поїхав у відрядження до Віргінії, і це було жахливо. Мої нові клієнти були немов жадібні діти без почуття відповідальності. Якось на зборах я запропонував їм віддавати один відсоток річного прибутку доброчинним закладам у своїй місцевості, і вони поскаржились, що я недостатньо надійний, щоб займатися їхніми капіталовкладеннями.

Після цього все пішло шкереберть. У вашингтонському аеропорті були сотні поліцейських через якийсь екстрений сигнал тривоги. Мене двічі обшукували, коли я проходив через системи безпеки, а потім я побачив, що в кімнаті очікування в когось стався серцевий напад. Мій літак затримався на шість годин. Я перебув цей час, випиваючи та дивлячись телевізор у барі аеропорту. Ще більше смерті й руйнування. Злочинність. Забруднення довкілля. Усі повідомлення в новинах спонукали мене боятись. Усі реклами наказували мені купувати речі, які були мені не потрібні. Панувала одна головна ідея: люди можуть бути лише пасивними жертвами й покупцями.

Коли я повернувся до Г’юстона, було приблизно сорок три градуси за Цельсієм і дев’яносто відсотків вологості. На півшляху додому на автостраді моя машина зламалася. Звичайно, ніхто не зупинився. Ніхто не хотів мені допомогти. Я пам’ятаю, як вийшов з машини і глянув на небо. Через смог воно було брунатного кольору. Повсюди сміття. Шум дорожнього руху зусібіч. Я зрозумів, що немає підстав турбуватись про пекло, яке чекає після смерті, бо ми вже маємо пекло на землі.

І саме тоді це сталося. За моїм автомобілем зупинилась вантажівка-пікап, і звідти вийшов чоловік приблизно мого віку. Він був одягнений у джинси й робочу сорочку, тримав у руці стару керамічну чашку без ручки, схожу на ті, що їх використовують під час чайних церемоній у Японії. Підійшовши до мене, він не відрекомендувався й не запитав мене про мою машину. Незнайомець подивився мені в очі, і в мене з’явилося відчуття, наче він мене знає, ніби він зрозумів, що я тоді відчував. Потім він простягнув мені чашку й сказав: «Ось вода. Ви, мабуть, хочете пити».

Я випив воду. Вона була холодна і смачна. Незнайомець потяг угору складений верх моєї машини, спробував нашвидкуруч полагодити двигун, і за кілька хвилин той запрацював. Якби таке сталося зі мною зараз, я б, звичайно, дав незнайомцеві грошей і поїхав далі, але тоді я відчув, що це було б неправильно, і запросив його додому пообідати. За двадцять хвилин ми були в мене вдома.

Ребекка похитала головою й усміхнулась.

— Я подумала, що Мартін з глузду з’їхав. Він зустрів когось на автостраді, а тепер цей незнайомець обідає з нашою родиною. Першою моєю думкою було те, що він жебрак. Можливо, злочинець. Коли ми доїли, незнайомець почистив тарілки й почав їх мити, доки Мартін укладав дітей у ліжко. Наш гість запитав мене про моє життя, і я чомусь все йому розповіла. Яка я була нещасна. Як я непокоїлась про мого чоловіка й дітей. Як не могла заснути без снодійного.

— Наш гість був Мандрівником, — сказав Мартін і подивився на той край столу, де сиділи Ґабріел і Майя. — Не знаю, чи багато ви знаєте про їхню силу.

— Я буду радий почути все, що ви мені розповісте, — сказав Ґабріел.

— Мандрівники побували за межами нашого світу й повернулись, — сказав Мартін. — Вони дивляться на все по-іншому.

— Мандрівники все бачать ясно, бо вони побували за межами в’язниці, у якій ми живемо, — сказав Антоніо. — Ось чому Табула їх бояться. Вони хочуть, щоб ми вважали, що єдиною реальністю є Велика машина.

— Спочатку Мандрівник був небагатослівним, — сказала Ребекка. — Але коли ми перебували поряд із ним, у нас з’явилося відчуття, що він може заглядати всередину наших сердець.

— Я три дні не працював, — сказав Мартін. — Ми з Ребеккою лише розмовляли з ним, намагаючись пояснити, як опинились у цій ситуації. Через три дні Мандрівник винайняв номер у мотелі в діловій частині Г’юстона. Він ходив до нас щовечора, і ми почали запрошувати до себе декого з наших друзів.

— Я був підрядником і будував нову спальню в домі Ґрінвалдів, — сказав Антоніо. — Коли Мартін запросив мене до себе, я подумав, ніби він хоче, щоб я зустрівся з якимось проповідником. Одного вечора я пішов туди, саме тоді я зустрівся з Мандрівником. У вітальні було багато людей, а я ховався в кутку. Мандрівник дивився на мене десь зо дві секунди, і це змінило моє життя. У мене було відчуття, що я нарешті зустрів людину, яка справді зрозуміла всі мої проблеми.

— Пізніше ми багато дізналися про Мандрівників, — сказала Джоан. — Мартін зв’язався з іншими людьми через Інтернет і з’ясував, що є таємні веб-сайти. Варто знати, що Мандрівники відрізняються один від одного. Вони належать до різних релігій і культур. Більшість із них відвідує лише одне чи два царства. Вони повертаються до цього світу з різними інтерпретаціями своїх вражень.

— Наш Мандрівник відвідував Друге царство голодних привидів, — пояснив Мартін. — Те, що він там побачив, дало йому змогу зрозуміти, чому люди відчайдушно хочуть утамувати голод у своїх душах. Вони весь час шукають нових цілей і вражень, які можуть задовольнити їх лише короткочасно.

— Велика машина робить так, щоб ми завжди були незадоволені й налякані, — сказав Антоніо. — Це просто ще один спосіб примусити нас слухатись. Я поступово зрозумів, що всі ті речі, які я купував, не робили мене щасливішим. У моїх дітей були неприємності в школі. Ми з дружиною навіть говорили про те, чи не краще буде розлучитись. Іноді я прокидався о третій ночі й просто лежав у ліжку, думаючи, скільки я заборгував за кредитними картками.

— Мандрівник дав нам змогу відчути, що ми не в пастці, — сказала Ребекка. — Він подивився на всіх нас — на групу звичайних людей — і допоміг побачити, як покращити наше життя. Він дав нам зрозуміти, що своїми силами ми могли б зробити багато.

Мартін повільно кивнув: