Розділ «6»

оли Ґабріел доїхав до госпісу, пожежа в підлісках у західних горах ще тривала і небо було гірчично-жовтим. Він залишив мотоцикл на стоянці та зайшов до будинку. Госпіс був двоповерховим колишнім мотелем з ліжками для шістнадцяти пацієнтів зі смертельними хворобами. За столом у вестибюлі сиділа медсестра-філіппінка на ім’я Анна.

— Як добре, що ти прийшов, Ґабріеле. Мати питала про тебе.

— Пробач, я сьогодні не приніс пончиків.

— Я люблю пончики, але вони мене люблять ще більше. — Анна торкнулась своєї пухкої смуглої руки. — Ти мусиш піти до матері вже зараз. Це дуже важливо.

Помічники лікарів, що працювали в госпісі, завжди мили підлогу та змінювали простирадла, але в будинку все одно пахло сечею та зів’ялими квітами. Ґабріел зійшов сходами на третій поверх і пішов коридором. Легкі флуоресцентні лампи, прикріплені до стелі, видавали м’яке гудіння.

Коли він увійшов до кімнати, мати спала. Її тіло ледь випиналося з-під білого простирадла. Відвідуючи госпіс, Ґабріел завжди згадував, якою була його мати, коли вони з Майклом були дітьми. Вона любила співати вголос, коли була на самоті, особливо старі пісні в стилі рок-н-рол, наприклад «Пеґґі Сью» або «Блакитні замшеві туфлі». Вона любила дні народження та інші сімейні вечірки. Хоча вони жили в мотелі, вона завжди заохочувала святкувати весняне садіння дерев або день зимового сонцестояння.

Ґабріел сів біля ліжка та взяв матір за руку. Рука була холодною, і він міцно стиснув її. На відміну від інших пацієнтів госпісу, мати не принесла туди якихось подушок або фотографій у рамках, щоб перетворити лікарняну обстанову на домашню. Єдиним виявом її індивідуальності було те, що вона попросила, аби з кімнати забрали телевізор. Телевізійний кабель лежав на полиці, скручений кільцем, немов тонка чорна змія. Раз на тиждень Майкл надсилав до материної кімнати букет квітів. Зараз там стояв букет із трьох дюжин троянд, якому вже був майже тиждень, і опалі пелюстки лежали навколо білої вази червоним колом.

Очі Рейчел Корріган раптом розплющились, і вона пильно подивилась на сина, їй треба було кілька секунд, щоб упізнати його.

— Де Майкл?

— Він буде а середу.

— Не в середу. Це надто пізно.

— Чому?

Вона відпустила його руку й заговорила спокійним голосом.

— Я сьогодні помру.

— Що ти кажеш?

— Я більше не можу терпіти біль. Я втомилася від своєї оболонки.

Оболонкою мати називала своє тіло. Кожен мав оболонку, і вона несла маленьку частку чогось, що зветься Світлом.

— Ти ще сильна, — сказав Ґабріел. — Ти не помреш.

— Зателефонуй Майклові та попроси його приїхати.