Розділ «49»

іккі стала бранкою в оселі своєї матері. За нею спостерігали і Табула, і парафіяни з її церкви. Вантажівки з електроенергетичної компанії не було на вулиці, але з’явились інші команди стеження. Двоє працівників телевізійної кабельної компанії почали переміщати коробки реле на телефонних стовпах. Уночі вони і не намагались маскуватися. Двоє чоловіків, негр і білий, сиділи в джипі, припаркованому впоперек вулиці. Якось біля джипа зупинився поліцейський автомобіль, і двоє поліцейських заговорили з Табула. Віккі дивилась через фіранки, як найманці показували службові перепустки, і все закінчилось тим, що вони потиснули руки офіцерам.

Мати Віккі попросила в церкви захисту. Уночі один парафіянин чи двоє спали у вітальні. Уранці команда, яка чергувала в нічну зміну, залишала будинок, і прибували інші члени церкви, щоб перебути день на варті. Джонзі не вірили в насильство, а бачили себе захисниками віри, озброєними словом Пророка. Якщо будинок атакуватимуть, вони співатимуть гімни й ляжуть перед машинами.

Упродовж тижня Віккі дивилась телевізор, але потім облишила. Як тільки вона зрозуміла, що насправді відбувається, більшість телепередач здалися їй дитячими або брехливими. Вона одержала кілька штанг від диякона церкви й щоденно в гаражі підіймала їх, доки не починали боліти м’язи. Уночі Віккі довго не лягала спати й нишпорила в Інтернеті, шукаючи таємні веб-сайти, створені у Польщі, Південній Кореї та Іспанії, де згадувано Мандрівників та Велику машину. Більшість з них, здавалось, погоджувалися з тим, що всі Мандрівники зникли, бо їх знищили Табула та їхні найманці.

У дитинстві Віккі завжди з нетерпінням чекала недільної церковної служби. Тоді вона рано вставала, змащувала волосся пахощами й надягала святкову білу сукню. А тепер усі дні тижня здавалися їй однаковими. Вона допізна лежала в ліжку в недільний ранок, доки не входила до кімнати Джозетта.

— Тобі вже час, Віккі. За нами надсилають машину.

— Я не хочу їхати.

— Немає підстав боятися. Парафіяни тебе захистять.

— Я не боюся Табула. Я турбуюся про моїх друзів.

Джозетта стиснула губи, і Віккі здогадалася, про що думає її мати: «Вони тобі не друзі». Вона стояла біля ліжка, доки Віккі не встала й не надягла сукні.

— Айзек Джоунз одного разу сказав своєму братові...

— Не цитуй мені Пророка, мамо. Він багато чого казав, і його висловлювання іноді суперечили одне одному. Якщо шукати у його вченні основні ідеї, зрозуміло, що Айзек Джоунз вірив у свободу, милосердя та надію. Ми не можемо просто повторювати його слова й думати, що ми маємо рацію. Людям треба змінити своє життя.

За годину вона сиділа в церкві поруч із матір’ю. Усе було тим самим — знайомі гімни, хиткі лави й обличчя довкола, але вона не відчувала себе частиною церемонії. Уся парафія знала, що Вікторія із Сін-Фрезера була співучасницею Голліса Вілсона та лихої жінки-Арлекіна на ім’я Майя. Вони витріщались на Віккі й висловлювали свої страхи під час відкритої сповіді.

Відкрита сповідь була унікальним явищем, характерним лише для церкви Джонзі. Це була особлива суміш баптистського відродження віри й квакерських зборів. Цього ранку вона відбувалася, як завжди. Спочатку преподобний Дж. Т. Морґанфілд прочитав проповідь про манну небесну в пустелі, де йшлося не тільки про їжу, дану ізраїльтянам, але й про багатства, доступні кожному вірянину. Коли ансамбль із трьох інструментів з несамовитим запалом заграв церковну мелодію, парафіяни заспівали «Поклич уперед свою віру», старий гімн Джонзі. Після кожного приспіву люди висловлювали свої турботи.

Майже всі згадували Віккі Фрезер. Вони турбувались про неї, вони боялись, але знали, що Бог її захистить. Віккі дивилася вперед і намагалась приховати своє збентеження. Судячи з їхніх слів, це була здебільшого її провина, бо вона вірила в те, що боргу не сплачено. Наступний приспів. Сповідь. Приспів. Сповідь. Їй хотілося підвестись і втекти з церкви, але вона знала, що всі підуть за нею.

Коли співи зазвучали голосніше, двері диякона біля вівтаря відчинились, і звідти вийшов Голліс Вілсон. Усі замовкли, але його це, здавалось, не турбувало. Він устав перед парафіянами, запустив руку за пазуху куртки і витяг примірник «Вибраних листів Айзека Т. Джоунза».

— Мені треба висповідатись перед вами, — сказав Голліс. — У мене є для вас урочиста заява. У четвертому листі, написаному в місті Мерідіан, Міссісіпі, Пророк говорить, що немає такого явища, як справді пропащий чоловік або пропаща жінка. Кожен, навіть найжалюгідніший грішник, може вирішити повернутись до Бога й до кола вірян.

Голліс глянув на преподобного Морґанфілда, і священик відповів майже автоматично:

— Амінь, брате.

Усі віряни, що зібрались у церкві, перевели подих і, здавалось, зм’якли. Так, біля вівтаря стояла небезпечна людина, але вони знали силу сповіді. Голліс уперше подивився на Віккі і майже непомітно кивнув їй ніби для того, щоб визнати зв’язок між ними.