Розділ «39»

— Хтось ховається в кущах на горі приблизно за двадцять ярдів, — сказав він. — Вони спостерігають за будинком.

— Імовірно, це Антоніо Карденас або якийсь його друг.

— То що ж нам із цим робити?

— Ходімо шукати жовтий будинок.

Майя намагалася здаватись розслабленою, коли вони йшли дорогою, але вона не могла бути впевненою, що за ними ніхто не стежить. Повітря було ще теплим, сосни, здавалось, закутались у тонкі клапті темряви. Великий жовтий будинок був розташований біля одного з мостів. Олійні лампи сяяли у патіо на даху, чулися голоси.

Вони увійшли всередину й побачили вісьмох дітей різного віку, що обідали за довгим столом. Невисока жінка з кучерявим рудим волоссям працювала на кухні. Вона була в джинсовій спідниці та футболці з мультиплікаційним зображенням камери стеження й червоною смугою, що її перекреслювала. Це був символ опору Великій машині. Майя бачила цей символ на підлозі в берлінському танцювальному клубі, а також на стіні в районі Маласанья в Мадриді, де його намалювали пульверизатором.

Ще тримаючи ложку в руках, жінка ступила вперед, щоб привітатися з гостями.

— Я Ребекка Ґрінвалд. Ласкаво просимо до нашого дому.

Ґабріел усміхнувся й указав жестом на дітей.

— У вас тут багатодітні сім’ї.

— Із цих дітей наші тільки двоє. З нами обідають троє дітей Антоніо, дочка Джоан, Еліс, і ще двоє друзів з інших родин. Діти в цій громаді регулярно обідають у хаті когось іншого. Після першого року нам довелось ухвалити таке правило: дитина має навідати принаймні двох дорослих до четвертої дня. Я маю на увазі, що це правило, але іноді тут можна дійти до маленького божевілля. Минулого тижня ми мостили бруківку, отже, у нас тут було семеро брудних дітей, і ще троє хлопчиків-підлітків, що їдять за двох. Я приготувала багато спагеті.

— А Мартін?..

— Мій чоловік нагорі, у патіо разом з усіма. Просто підійміться сходами. Я буду там за кілька хвилин.

Вони пішли через їдальню до саду, обнесеного муром. Ідучи зовнішніми сходами, Майя почула голоси: тривала суперечка.

— Не забувай про дітей у цій громаді, Мартіне. Ми маємо захищати наших дітей.

— Я думаю про дітей, що зростають у всьому світі. Велика машина вчить їх страху, жадібності й ненависті...

З появою Майї та Ґабріела розмова завмерла. У патіо стояв дерев’яний стіл, освітлений олійними лампами. Мартін, Антоніо та Джоан сиділи за столом і пили вино.

— Ще раз ласкаво просимо, — сказав Мартін. — Сідайте. Будь ласка.

Майя швидко оцінила обстанову й сіла поряд із Джоан Чен. З цього місця вона бачила, хто підіймається сходами. Мартін метушився навколо них, запевняючи, що в них є столове срібло, та наливаючи дві склянки вина з пляшки без етикетки.

— Це «Мерло», яке ми купуємо просто у винарні, — пояснив. — Коли ми вперше обмірковували ідею про Нову Гармонію, Ребекка запитала, якою я її бачу, і я відповів, що мені б хотілося випивати добру склянку вина ввечері з добрими друзями.