Розділ «39»

— Схоже на те, що ви не гнались за високою метою, — сказав Ґабріел.

Мартін усміхнувся й сів.

— Так, але навіть у такого маленького бажання, як це, є прихована суть. Це передбачає громаду, яка має вільний час, групу людей, чиї прибутки дають змогу купувати «Мерло» і спільне бажання насолоджуватись маленькими радостями життя. — Він усміхнувся й підніс склянку. — У цьому контексті склянка вина стає революційною заявою.

Майя нічого не знала про вино, але «Мерло» було приємне на смак і схоже на вишневий сік. Каньйоном пройшовся легкий бриз, і вогники на трьох лампових гнотах легко затремтіли. Тисячі зірок сяяли над ними в чистому небі пустелі.

— Я хочу попросити вибачення за не досить лагідний прийом, — сказав Мартін. — А також хочу перепросити Антоніо. Він згадував про вас на зборах ради, але ми так і не проголосували. Я не думав, що ви прибудете так скоро.

— Тільки скажіть нам, де Керманич, — відповіла Майя, — і ми відразу ж підемо.

— Мабуть, Керманича не існує, — прогарчав Антоніо. — А ви, очевидно, шпигуни, яких надіслали Табула.

— Усе може бути.

Мартін усміхнувся, коли його дружина принесла тацю з їжею.

— Навіть якщо вони шпигуни, вони наші гості й заслуговують на добрий обід. Я хочу сказати — спочатку обід. Поговоримо тоді, коли наповнимо шлунки.

Через стіл передавали таці з хлібом та миски з їжею. Салат. Лазанья. Домашній білий хліб із шкоринкою. За обідом четверо мешканців Нової Гармонії поступово пом’якшали і вільно говорили про свої обов’язки. Протікала водогінна труба. В одній вантажівці треба було поміняти оливу. За кілька днів до Сан-Лукаса збирався «кортеж», треба було їхати дуже рано, бо один із підлітків складав вступні іспити до коледжу.

Із дітьми від тринадцяти років спеціально займався вчитель громади, але насправді вчителями дітей були люди з усього світу — головно університетські аспіранти, які навчали через Інтернет. Кілька коледжів запропонували повну стипендію дівчині, яка минулого року закінчила школу в Новій Гармонії. Усіх вражав студент, який вивчав математику, міг перекладати п’єси Мольєра, викопати криницю й відремонтувати зламаний дизельний двигун.

— Що є тут найбільшою проблемою? — запитав Ґабріел.

— Якісь проблеми завжди є, але ми можемо з ними впоратися, — пояснила Ребекка. — Наприклад, у більшості будинків є принаймні один комин. Дим і раніше нависав над долиною. Діти кашляли. Неба майже не було видно. Отже, ми зібрались і домовились не розпалювати багаття, коли над центром громади не майорить блакитний прапор.

— Ви всі вірите в Бога? — запитала Майя.

— Я християнин, — відповів Антоніо. — Мартін і Ребекка — юдеї. Джоан — буддистка. У нас тут представники багатьох релігій, але наше релігійне життя — це приватна справа.

Ребекка поглянула на чоловіка.

— Ми всі жили у Великій машині. Але все змінилося, коли автомобіль Мартіна зламався на автостраді.

— Думаю, це й була вихідна точка, — сказав Мартін. — Вісім років тому я жив у Г’юстоні, працював агентом з нерухомості в заможних сім’ях, що мали комерційну власність. У нас було два будинки, три машини та...

— Мартін не був щасливим, — сказала Ребекка. — Коли він приходив додому з роботи, то йшов до підвалу з пляшкою віскі й дивився старе кіно, поки не засинав на кушетці.