Розділ «7»

отири машини не звернули з автостради, але Майкл їхав так швидко, ніби вони ще гналися за ним. Ґабріел їхав за «мерседесом» до стрімкої дороги в каньйоні, де вишукані маєтки пнулися в небо, а тонкі металеві пілони підтримували їхні підмурівки. Після кількох швидких поворотів вони доїхали до гір, що височіли над долиною Сан-Фернандо. Майкл звернув з дороги й зупинився на стоянці біля церкви, обшитої дошками. На асфальті були розкидані порожні пляшки та бляшанки з-під пива.

Ґабріел зняв мотоциклетний шолом, коли його брат вийшов з авта. Майкл мав стомлений і розлючений вигляд.

— Це Табула, — сказав Ґабріел. — Вони знали, що мати вмирає і що ми поїдемо до госпісу. Вони чекали на бульварі, вирішивши схопити тебе першим.

— Їх не існує. І ніколи не існувало.

— Продовжуй, Майкле. Я ж бачив, як вони намагалися збити тебе з дороги.

— Ти не розумієш. — Майкл трохи походив по стоянці та копнув ногою порожню бляшанку. — Пам’ятаєш, як я купував той перший будинок на Мелроуз-авеню? Як ти думаєш, звідки я взяв гроші?

— Ти казав, що їх надали інвестори зі Східного узбережжя.

— Їх надали люди, які не люблять платити відприбуткові податки. У них багато грошей, які не можна покласти до банку. Мене фінансував головно Вінсент Торреллі, хлопець із філадельфійської злодійської ватаги.

— Навіщо тобі мати справу з такими людьми?

— А що мені було робити? — Майкл дивився на брата з викликом. — Банк відмовився дати мені позику. Я не використовував свого справжнього імені. Тому я взяв гроші в Торреллі й купив будинок. Рік тому з новин, я дізнався, що Торреллі вбили коло казино в Атлантик-Сіті. Його сім’я та друзі не надсилали мені жодної звістки, і я припинив віддавати гроші за оренду до поштової скриньки у Філадельфії. У Вінсента було багато таємниць. На мою думку, він не розповідав їм про свої лос-анджелеські капіталовкладення.

— А тепер вони про все дізналися?

— Думаю, саме так. Мандрівники і вся та мамина маячня тут ні до чого. Це просто злодії, які хочуть повернути свої гроші.

Ґабріел повернувся до свого мотоцикла: Коли він дивився на схід, то бачив долину Сан-Фернандо. Через забруднене повітря ліхтарі в долині ледь світили неяскравим помаранчевим світлом. Тієї хвилини все, що він хотів зробити, — це стрибнути на байк і поїхати в пустелю, до якогось відлюдного місця, де він бачив би зірки, а його мотоцикл світив фарами та легко й швидко мчав, ледь торкаючись поверхні. Заблукати. Ґабріел віддав би все за те, щоб забути своє минуле й те відчуття, ніби він потрапив до величезної в’язниці.

— Пробач, — сказав Майкл. — Нарешті в нас усе стало таким, як слід. А тепер знову зіпсувалось.

Ґабріел подивився на брата. Якось, коли вони жили в Техасі, їхня мати була так засмучена, що забула про Різдво. У них удома нічого не було в переддень Різдва, але наступного ранку Майкл раптом приніс сосну та відеоігри, які він поцупив у крамниці електронної техніки. Що б не сталося, вони завжди були братами — двоє проти всього світу.

— Забудь про них, Майкле. Їдьмо з Лос-Анджелеса.

— Дай мені день чи два. Мабуть, я зможу укласти угоду. А поки що ми зупинимося в мотелі. Зараз повертатись додому небезпечно.

Ґабріел і Майкл перебули ніч у мотелі на заході міста. Їхні кімнати були за п’ятдесят ярдів від автостради Вентура, і з вікон долинав шум машин, що проїжджали дорогою. Коли Ґабріел прокинувся о четвертій ранку, то почув, що Майкл говорить по мобільному телефону у ванній. «У мене все ж таки є вибір, — шепотів він. — А ви кажете так, ніби вибору зовсім немає».

Уранці Майкл залишився в ліжку, натягнувши покривало на голову. Ґабріел вийшов з кімнати, пішов до поблизького ресторану купити булочок і кави. На стелажі побачив газету з фотографією двох чоловіків, які тікають від стіни полум’я. Над фотографією виднівся заголовок: «Сильні вітри роздмухують пожежі на півдні».