Розділ «35»

На кухні були чотири коти, а в коридорі — ще два. Вони спокійно рухалися на м’яких лапах, а зіниці їхніх очей відбивали неяскраве світло, стаючи золотими, рожевими й темно-зеленими, їхні хвости вигиналися вгору, як маленькі знаки питання, а вуса промацували повітря.

— Нагорі світло, — сказав Бун. — Подивімося, хто вдома. — Ідучи один за одним дерев’яними сходами, вони дісталися третього поверху. Бун відчинив двері, і вони ввійшли на горище, перетворене на лабораторію. Там були столи й хімічний скляний посуд. Спектрограф. Мікроскопи й бунзенівський пальник.

На плетеному стільці сидів старий з білим персидським котом на колінах. Чоловік був гладко поголеним, акуратно вдягненим з біфокальними окулярами на кінчику носа. Здавалося, вторгнення його не здивувало.

— Добрий вечір, джентльмени. — Старий говорив з відмінною дикцією, чітко вимовляючи кожен склад. — Я знав, що зрештою ви сюди завітаєте. Я це фактично передбачив. Як стверджує третій закон Ньютона, для кожної сили існує рівносильна протидія.

Бун дивився на старого, ніби той збирався втекти.

— Я Натан Бун. А як вас звати?

— Ландквіст. Доктор Джонатан Ландквіст. Якщо ви з поліції, можете піти просто зараз. Я не роблю нічого протизаконного. Проти ЗВЗ немає закону, бо уряд не знає про його існування.

Черепаховий кіт спробував потертись об ногу Буна, але той відштовхнув його.

— Ми не поліцейські.

Доктор Ландквіст, здавалося, здивувався.

— Тоді ви, ймовірно... Так, звичайно... працюєте на Братів.

Бун мав такий вигляд, наче ладен був надягти чорну шкіряну рукавичку й розбити старому носа. Річардсон злегка похитав головою: у цьому немає потреби. Він підійшов до старого та сів на складаний стілець.

— Я доктор Філліп Річардсон, невролог-дослідник з Єльського університету.

Здавалось, Ландквіст був радий зустріти іншого вченого.

— А тепер ви працюєте на Вічнозелений фонд.

— Так. Над спеціальним проектом.

— Багато років тому я попросив субсидію з фонду, але на мій лист навіть не відповіли. А потім з ренегатського веб-сайту в Інтернеті я дізнався про Мандрівників. — Ландквіст тихо засміявся. — Я подумав, що мені буде ліпше працювати самотужки. Жодних бланків, які треба заповнювати. Ніхто не підглядає за спиною.

— Ви намагались відтворити враження Мандрівників?

— Щобільше, докторе. Я намагався відповісти на деякі фундаментальні запитання. — Ландквіст перестав гладити персидського кота, і він зістрибнув з його колін. — Кілька років тому я був у Прінстоні й викладав там органічну хімію. — Він поглянув на Річардсона. — Я зробив неабияку кар’єру, але моєму життю бракувало блиску. А я ніколи не задовольнявся малим. Я хотів займатися не тільки хімією, але й іншими науками. Отже, якось я зайшов на семінар для аспірантів фізичного факультету про щось під назвою теорія М-брани.

Фізики нещодавно зіткнулися з серйозною проблемою. Концепції, які пояснюють Всесвіт, наприклад теорія загальної відносності Ейнштейна, не сумісні з субатомним світом квантової механіки. Деякі фізики обійшли це протиріччя за допомогою теорії струн, тобто ідеї про те, що все складається з крихітних субатомних об’єктів, які вібрують у багатомірному просторі. З погляду математики, ця теорія має сенс, але струни такі маленькі, що ви не зможете все довести за допомогою експериментів.