Розділ «35»

— На жаль, бачив, але...

Бун люто подивився на Річардсона, ніби це був не невролог, а вперта дитина.

— Ви нічого не бачили, — повторив він.

— Нічого. Звичайно, нічого.

— Добре. — Бун прослизнув на праву смугу руху та звернув до Нью-Йорка. — Тоді жодних проблем.

Вони приїхали на Мангеттен близько десятої вечора. Річардсон дивився з вікна, як жебрак обшукує смітники, а зграйка дівчат зі сміхом виходить з ресторану. Після спокійної атмосфери дослідницького центру Нью-Йорк здавався галасливим і неконтрольованим. Чи справді він їздив до цього міста зі своєю колишньою дружиною, щоб піти до театру чи ресторану? Бун звернув на схід і припаркувався на Двадцять восьмій вулиці. Вони вийшли з автомобіля й рушили в бік темних веж лікарні Белв’ю.

— Що ми тут робимо? — запитав Річардсон.

— Ми зустрінемося з другом Вічнозеленого фонду. — Бун глянув на Річардсона швидким оцінювальним поглядом. — Сьогодні ви дізнаєтесь, як багато у вас нових друзів у цьому світі.

Бун вручив бізнес-картку знудженій жінці за столом у приймальні, і вона дозволила їм піднятися ліфтом до палати для психічно хворих. На шостому поверсі лікарні за плексигласовим бар’єром сидів охоронець у спецодязі. Його не здивувало, що Бун витяг автоматичний пістолет з наплічної кобури й поклав зброю в маленьку сіру шухляду з замком. Вони ввійшли до палати. Там чекав невисокий іспанець у білому лабораторному піджаку. Він усміхнувся й простягнув обидві руки, ніби Бун і доктор прийшли просто на день народження.

— Добрий вечір, джентльмени. Хто з вас доктор Річардсон?

— Це я.

— Радий з вами познайомитись. Я доктор Реймонд Флорес. Вічнозелений фонд попередив, що ви сьогодні до нас завітаєте.

Доктор Флорес повів їх коридором. Хоча вже було пізно, коридором сновигали пацієнти — чоловіки в зелених бавовняних піжамах і купальних халатах. Вони пересувались повільно, бо перебували під дією якихось препаратів. Їхні очі були мертві, а капці видавали тихі шиплячі звуки, човгаючи по кахляній підлозі.

— То ви працюєте на фонд? — запитав Флорес.

— Так. Я працюю над спеціальним проектом, — відповів Річардсон.

Доктор Флорес пройшов повз кілька кімнат для пацієнтів, а потім зупинився перед замкнутими дверима.

— Хтось із фонду на ім’я Такава попросив мене пошукати наркоманів, яких підібрали, коли вони були накачані цим новим вуличним наркотиком ЗВЗ. Нікого з них ще не піддавали хімічному аналізові, але, здасться, це сильнодійний галюциноген. Ті, хто його приймають, думають, що бачать інші світи.

Флорес відімкнув двері, і вони ввійшли до камери, де пахло сечею та блювотиною. Світло надходило лише від єдиної лампочки, захищеної ґратчастим заслоном. На зеленій підлозі, покритій кахлем, лежав хлопець, загорнутий у полотняну гамівну сорочку. Його голова була поголена, але на черепі вже почав з’являтися світлий пушок.

Пацієнт розплющив очі й усміхнувся всім трьом чоловікам, які схилились над ним.

— Привіт, усі. Чому б вам не вийняти ваш мозок? Тоді вам стане зручно.