Розділ «35»

— Наступна зупинка — «Чен Чен Рум».

Лімузини та чорні міські авто були припарковані парами біля входу до клубу на П’ятдесят третій вулиці. За оксамитовою мотузкою натовп чекав, коли викидайли обшукають їх переносними детекторами металу. Жінки були вдягнені в короткі сукні або спідниці з легкої тканини з довгими розрізами збоку.

Бун проїхав повз натовп, а потім зупинився біля седана, припаркованого на півшляху до кварталу. З машини вийшли двоє чоловіків та попрямували до бічного вікна Бунового автомобіля. Один з них був невисоким афроамериканцем у дорогому замшевому півпальті Його партнер, білошкірий і кремезний, нагадував футбольного суддю на лінії. Він був одягнений у військовий піджак із запасного обмундирування, у нього був такий вигляд, ніби він зараз схопить кількох пішоходів і виштовхне їх на проїжджу частину.

Негр усміхнувся.

— Привіт, Буне. — Минув деякий час. Він кивнув докторові Річардсону. — Хто твій новий друг?

— Докторе Річардсон; це слідчий Мітчелл і його партнер, слідчий Краузе.

— Ми одержали ваше повідомлення, приїхали сюди й побалакали з клубними викидайлами. — У Краузе був глибокий гаркавий голос. — Вони повідомили, що цей хлопець, Ромеро, ввійшов годину тому.

— Ви двоє обійдете клуб і підете до пожежних дверей, — сказав Мітчелл. — Ми його приведемо.

Бун підняв віконну шибку та проїхався вулицею. Він припаркувався за два квартали від клубу, а потім поліз під переднє сидіння й дістав чорну шкіряну рукавичку.

— Ідіть зі мною, докторе. У містера Ромеро може бути якась інформація.

Річардсон пішов за Буном до під’їзної алеї, що вела до заднього виходу клубу «Чен Чен Рум». За сталевими пожежними дверима було чути ритмічну музику. За кілька хвилин двері з грюкотом відчинились, і слідчий Краузе шпурнув на асфальт худого пуерториканця. Слідчий Мітчелл, який, здавалось, повеселішав, підійшов до пуерториканця й ударив його ногою в живіт.

— Джентльмени, нам би хотілося, щоб ви познайомились із Півсом Ромеро. Він сидів у VIP-залі й пив щось фруктове з маленькою парасолькою. Це несправедливо, чи не так? Ми з Краузе — старанні державні службовці, а нас ніколи не запрошують до VIP-зали.

Півс Ромеро лежав на асфальті й важко дихав. Бун натягнув чорну шкіряну рукавичку. Він дивився на Ромеро так, ніби юнак був пустою картонною коробкою.

— Послухай уважно, Півсе. Ми тут не для того, щоб тебе заарештувати, але мені потрібна інформація. Якщо ти збрешеш, мої друзі вистежать тебе, і тобі буде дуже боляче. Розумієш? Покажи мені, що розумієш.

Півс сів і торкнувся свого подряпаного ліктя.

— Я не роблю нічого поганого.

— Хто постачає тобі ЗВЗ?

Почувши назву наркотику, юнак сів трохи пряміше.

— Я ніколи про нього не чув.

— Ти продав його кільком людям. А хто продав його тобі?