Розділ 30. Скинія та служіння в ній

Ось таке служіння здійснювалося день у день протягом року. Таким чином, гріхи Ізраїлю, перенесені до святині, занечищували її, тому була потреба в особливому служінні очищення від гріхів. Бог звелів, щоб служіння очищення здійснювалось в кожному зі священних відділень, а також для жертівника, щоб “очистити його та освятити його від нечистоти Ізраїлевих синів” (Левіт 16:19).

Раз на рік Великого Дня примирення первосвященик заходив до Святого Святих для очищення Святині. Здійсненням цього ритуалу закінчувалося річне служіння.

В день примирення до воріт Скинії приводили двох молодих козлів і кидали щодо них жереб: “Один жеребок для Господа і один жеребок для відпущення”. Козла, на якого випадав перший жереб, заколювали як жертву за гріх, принесену за народ. Священик повинен був занести його кров за завісу та покропити нею престол благодаті. “І очистить він Святиню від нечистоти Ізраїлевих синів, від їхніх переступів та усіх гріхів їхніх. Те ж саме він зробить зі Скинією Заповіту, що знаходиться з ними серед їхньої нечистоти”.

“І покладе Аарон обидві руки свої на голову живого козла, і визнає над ним усі гріхи Ізраїлевих синів, усі їхні провини та усі їхні гріхи, і покладе їх на голову козла, та й випустить його через призначеного чоловіка в пустиню. І понесе той козел на собі усі їхні гріхи в землю безлюдну…”. Тільки після того, як козел був висланий геть, народ міг вважати, що звільнився від тягаря гріхів. Доки здійснювалося служіння примирення, кожна людина повинна була упокоряти свою душу. Усі справи відкладалися, і весь ізраїльський народ проводив цей день в урочистому чеканні, упокорюючись перед Богом у молитві, пості й глибокому дослідженні серця.

За допомогою річного служіння народ навчався важливих істин примирення. Під час жертв за гріх, що приносилися протягом року, тварина заступала місце грішника, однак кров жертви не могла здійснити повного примирення за гріх. Вона була лише засобом, за допомогою якого гріх переносився до Святині. Приносячи кров, грішник визнавав авторитет Закону, каявся у провинах за порушення Закону та виявляв свою віру в Того, Котрий мав узяти на Себе гріхи світу; однак це не звільняло його повністю від осудження Закону. В день примирення первосвященик, приносячи жертву за всю громаду, заходив до Святого Святих з кров'ю і кропив нею престол благодаті, під яким знаходилися таблиці Закону. Так задовольнялися вимоги Закону, який вимагав життя грішника. Потім священик, як посередник, брав на себе гріхи і, залишаючи Святиню, виносив тягар вини усього Ізраїлю. Біля дверей скинії він покладав руки на голову козла відпущення та визнавав над ним “усі гріхи Ізраїлевих синів, всі їхні провини та усі їхні гріхи”, перекладаючи їх на голову козла. А оскільки козла, який ніс на собі гріхи, відсилали геть, то вважалося, що народ звільнявся від цих гріхів назавжди. Таким було служіння, яке являло собою “образ і тінь небесного” (Євреям 8:5).

Як уже згадувалося, Мойсей будував земну Святиню за зразком, показаним йому на горі. Це був “образ для часу теперішнього, коли приносяться дари та жертви”. Ті два священних відділення були “образами небесного”. Христос, — наш Великий Первосвященик, — “Священнослужитель святилища й правдивої скинії, яку збудував Господь, а не людина” (Євреям 9:9, 23; 8:2). Коли апостолові Йоану був показаний у видінні Божий храм на небі, він побачив, що “перед престолом горіли сім свічників вогняних”. Він також бачив ангела, котрий тримав “золоту кадильницю. І було йому дано багато фіміаму, щоб він поклав його з молитвами усіх святих на золотий жертовник, що перед престолом” (Об'явлення 4:5; 8:3). Пророкові було дозволено оглянути перше відділення небесної Святині, і він побачив там “сім світильників вогнених” і “золотого жертівника”, представлених золотим свічником і жертівником кадіння у земній святині. Знову “розкрився храм Божий на небі” (Об'явлення 11:19) і він, зазирнувши за внутрішню завісу, що закривала Святе Святих, побачив “ковчег Заповіту Його” (Об'явлення 11:19), представлений священним ковчегом, якого виготовив Мойсей для збереження Божого Закону.

Мойсей збудував земну святиню “за зразком, якого побачив”. Апостол Павло писав, що “скинія і увесь посуд богослужбовий” були “образами небесного” (Дії 7:44; Євреям 9:21, 23). А апостол Йоан стверджував, що бачив Святиню на небі. Святиня, в якій Ісус нині здійснює задля нас служіння, є величним оригіналом, копією якого була святиня, побудована Мойсеєм.

Жодна земна споруда не може передати грандіозність і славу небесного храму — місця перебування Царя царів, де “тисячі тисяч служать Йому і десятки тисяч стоять перед Ним” (Даниїла 7:10), — храму, сповненого славою вічного престолу, де серафими, — його сяючі вартові, — благоговійно ховають свої обличчя. Проте важливі істини про небесну Святиню і величну роботу, що здійснюється в ній задля викуплення людини, викладені за допомогою земної Святині та здійснюваного у ній служіння.

Після вознесіння Спаситель мав розпочати Своє служіння як наш Первосвященик. Апостол Павло писав: “Бо Христос увійшов не в рукотворну Святиню, що була на зразок, але в саме небо, щоб з'явитися тепер перед Божим лицем за нас” (Євреям 9:24). Подібно до того, як служіння Христа поділялося на дві великі частини, кожна з яких охоплювала певний період часу і відігравала важливу роль у служінні небесної Святині, так і прообразне служіння складалося з двох частин — щоденного та річного, які здійснювалися в різних відділеннях Святині.

Як Христос після вознесіння став перед Божим лицем, принісши Свою кров за грішників, котрі каються, так і священик під час щоденного служіння кропив кров'ю жертівної тварини у Святому, заступаючись за грішника.

Хоча кров Христа і звільняла розкаяного грішника від осудження Закону, проте не знищувала гріх: він залишатиметься в небесних книгах у Святилищі до остаточного примирення. Так і в прообразному служінні кров жертви за гріх знімала гріх із того, хто каявся, але цей гріх залишався у святині до дня примирення.

Великого дня відплати мертві будуть суджені, “як записано в книгах, згідно із вчинками їхніми” (Об'явлення 20:12). Потім, завдяки заслугам викупної крові Христа, гріхи всіх грішників, котрі щиро розкаялися, будуть викреслені з небесних книг. Таким чином Святиня очиститься, тобто звільниться від записів гріхів. У прообразному служінні ця велика робота примирення, або знищення гріхів представлена служінням у день примирення, тобто очищенням земної Святині, коли кров'ю жертви усувалися гріхи, що занечищували Святиню.

Як при остаточному примиренні гріхи щиро розкаяних людей будуть викреслені з небесних книг (про них більше не буде згадано і вони не прийдуть на пам'ять), так і в прообразному служінні їх відправляли з козлом відпущення до пустелі, назавжди звільняючи від них народ.

Оскільки сатана є ініціатором гріха, безпосереднім підбурювачем до всіляких гріхів, які стали причиною смерті Божого Сина, то справедливість вимагає, щоб він урешті-решт зазнав покарання. Діяльність Христа задля викуплення людей та очищення Всесвіту від гріха закінчиться усуненням гріха з небесної Святині та перекладенням його на сатану, котрий і зазнає остаточного покарання. Так і в прообразному служінні річне служіння завершувалося очищенням Святині та визнанням гріхів над головою козла відпущення.

Таким чином, служіння в Скинії, а пізніше у храмі щоденно відкривало людям великі істини, пов'язані зі смертю і служінням Христа; раз на рік вони подумки переносилися до заключних подій великої боротьби між Христом і сатаною та остаточного очищення Всесвіту від гріха і грішників.