Розділ 30. Скинія та служіння в ній

На побудову святині пішло майже півроку. Коли вона була закінчена, Мойсей перевірив усю роботу будівничих, порівнюючи її зі зразком, показаним йому на горі, та звіряючи із вказівками, отриманими від Бога. “Як Господь наказав, так і зробили вони. І поблагословив їх Мойсей”. З великим зацікавленням ізраїльтяни юрмилися навкруги, щоб подивитися на священну споруду. В той час, як вони з почуттям задоволення благоговійно споглядали цю картину, хмарний стовп опустився над святинею та огорнув її. “А слава Господня наповнила Скинію”. Божественна велич була присутньою там, і навіть Мойсей деякий час не міг увійти до Скинії. З величезним хвилюванням народ сприйняв ознаку того, що чин людських рук прийнятий. Жодним вигуком вони не засвідчили свою радість. Усіх охопило відчуття урочистості та благоговіння. Почуття, що переповнювали серця людей, вилилися в сльозах радості й тихих щирих словах подяки за те, що Бог удостоїв їх Своєю присутністю.

Згідно з божественним повелінням для служіння у святині було обране покоління Левія. З найдавніших часів кожний чоловік був священиком у своїй сім'ї. За днів Авраама священство вважалося первородним правом найстаршого сина. Тепер замість усіх первістків Ізраїлю Господь прийняв покоління Левія для служіння у святині. Удостоївши їх такої честі, Він тим засвідчив, що схвалює їхню вірність, виявлену у служінні Йому та у виконанні Його судів над Ізраїлем, який відступив і став поклонятися золотому тельцю. Але право священства в поколінні Левія поширювалося лише на сім'ю Аарона. Тільки Аарон та його сини мали право служити перед Господом; на інших представників цього покоління був покладений обов'язок догляду за Скинією та предметами, що в ній знаходилися. Вони повинні були допомагати священикам під час служіння, але не мали права приносити жертви, кадити фіміам або дивитися на святі предмети без покриття.

Священики відповідно до їхнього служіння повинні були носити спеціальний одяг. “І зробиш священні шати для брата свого Аарона на славу й красу”, — таким було божественне повеління, дане Мойсеєві. Одяг звичайного священика був лляний, білий, суцільнотканий. Він сягав майже ступнів ніг, а по талії підперізувався білим лляним поясом із блакитними, пурпуровими і червоними нитками. Лляна митра, або завій, доповнював верхню одіж. Мойсеєві біля палаючого куща було наказано зняти взуття, бо земля, на якій він стояв, була свята. Так само священики не могли входити до святині у взутті, бо порох, що приставав до нього, занечищував святе місце. Перш ніж увійти до святині, вони залишали своє взуття на подвір'ї, а також обмивали руки і ноги перед служінням у скинії або біля жертівника всепалення. Це повинно було постійно нагадувати, що бажаючі перебувати в присутності Бога повинні очиститися від усякого опоганення.

Одяг первосвященика, відповідно до його високого становища, був майстерно виготовлений із коштовної матерії. Крім лляної одежі звичайного священика, він носив ще блакитні шати, також суцільноткані. Поділ довкола був прикрашений золотими дзвіночками і гранатовими яблуками із блакитних, пурпурових і червоних ниток. Зверху священик одягав ефод, — верхню вкорочену ризу, зіткану із золотих, блакитних, пурпурових, темно-червоних та білих ниток. Ефод підперезувався поясом мистецької роботи тих самих кольорів. Ефод був без рукавів, а його гаптовані золотом рамена прикрашали два оніксові камені, на яких були викарбувані імена дванадцятьох поколінь Ізраїлю.

На ефод одягався нагрудник, найсвященніший атрибут священицького одягу. Він виготовлявся з тієї ж матерії, що й ефод, і мав форму квадрата, шириною і довжиною в одну п'ядь. Нагрудник прикріплювався до рамен блакитним шнуром, з'єднаним із золотими каблучками. Нагрудник був обрамлений різноманітним коштовним камінням, — тим самим, що утворюють дванадцять підвалин Божого міста. Нагрудник прикрашали дванадцять каменів у золотих оправах, по чотири в ряд, на яких, як і на каменях, що на раменах, були викарбувані імена поколінь Ізраїлю. Господь повелів: “І буде носити Аарон імена Ізраїлевих синів у суднім нагруднику на серці своїм, як буде входити до святині, — на повсякчасну пам'ять перед Господнім лицем” (Вихід 28:29). Так і Христос, Великий Первосвященик, Котрий Своєю кров'ю заступається перед Отцем за грішників, носить у Своєму серці ім'я кожної покаяної віруючої душі. Псалмист говорить: “А я вбогий та бідний, — за мене подбає Господь” (Псалми 39:18).

З правого і лівого боків нагрудника розташовувалися два великих камені із надзвичайним блиском. Вони були відомі під назвою урім і тумім. За допомогою цих каменів первосвященик дізнавався про Божу волю. Коли на Божий суд виносили якісь питання, ореол світла навколо коштовного каменя праворуч був ознакою божественної згоди, тобто схвалення, а хмарка, що затіняла камінь ліворуч, свідчила про відмову, несхвалення.

До митри первосвященика, що являла собою білий лляний завій, прикріплювалась блакитним шнуром золота дощечка з написом: “Святиня для Господа”. Усім своїм виглядом і поведінкою священики повинні були викликати в людях почуття святості Бога і Його служіння, чистоти, яка вимагалася від кожного, хто приходив перед Боже лице.

Не лише святиня, а й усе служіння священиків служили “образом й тінню небесного” (Євреям 8:5). Оскільки усе це було вельми важливим, Господь через Мойсея дав ясні й точні вказівки щодо кожного пункту прообразного служіння.

Служіння у Святині поділялося на щоденне і річне. Щоденне служіння здійснювалося на жертівнику всепалення на подвір'ї Скинії та у Святому, а річне — у Святому Святих.

Жодний смертний, крім первосвященика, не повинен був бачити внутрішнього відділення святилища. Туди лише раз на рік міг увійти первосвященик, та й то після надзвичайно ретельного й урочистого приготування. З тремтінням він входив перед Боже лице, в той час як народ у благоговійному мовчанні чекав на його повернення, заносячи ревні молитви про божественне благословення. Первосвященик здійснював перед престолом благодаті примирення за Ізраїль. Бог зустрічався з ним у хмарі слави. Варто було первосвященикові затриматися там довше, ніж звичайно, як народ сповнявся страхом, щоб через їхні або його гріхи він не був знищений Господньою славою.

Щоденне служіння складалося з вранішнього й вечірнього жертвоприношень, кадіння пахощів на золотому жертівнику та спеціальних жертв за особисті гріхи. Так само приносилися жертви суботні, новомісячні та з нагоди інших свят.

Щоранку і щовечора на жертівнику спалювалося однорічне ягня з відповідними хлібними приношеннями, символізуючи цим щоденне посвячення народу Єгові, постійну залежність від викупної крові Христа. Бог ясно вказав, що кожна жертва, принесена для служіння у святині, повинна бути “без вади” (Вихід 12:5). Священики уважно оглядали всіх тварин, приведених для жертвоприношення, відмовляючись від тих, у яких знайдено будь-яку ваду. Тільки жертва “без вади” могла символізувати досконалу чистоту Того, Хто мав принести Себе в жертву як “непорочного і чистого Агнця” (1 Петра 1:19). Апостол Павло вказує, що ці жертви були прикладом того, якими повинні бути послідовники Христа. Він говорить: “Тож благаю вас, браття, Божим милосердям, — повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумне служіння ваше” (Римлянам 12:1).

Нам потрібно віддати себе на служіння Богові і прагнути до того, щоб наша жертва була якомога досконалішою. Бог буде задоволений, коли ми віддамо Йому як живу жертву те найкраще, чим володіємо. Хто любить Його усім серцем, той бажатиме якнайповніше посвятити Йому на служіння своє життя; такі особистості постійно робитимуть усе, аби досягти гармонії свого єства із законами, які учинять їх здатними виконувати Божу волю.

Під час кадіння пахощів священик мав змогу найповніше відчути присутність Бога — більше, ніж при будь-якому іншому акті щоденного служіння. Оскільки внутрішня завіса святині не досягала стелі, Божу славу над престолом благодаті можна було якоюсь мірою бачити з першого відділення. Коли священик кадив фіміамом перед Господом, він звертав свій погляд в бік ковчега і, коли хмара кадіння здіймалася, божественна слава опускалася на престол благодаті, наповнюючи Святе Святих. Часто вона так заповнювала собою обидва відділення, що священик змушений був відходити до дверей скинії.

Як у прообразному служінні священик вірою дивився на престол благодаті, якого не міг бачити, так і Божий народ повинен сьогодні засилати свої молитви до Христа, Великого Первосвященика, Котрий, залишаючись невидимим для людського ока, заступається за віруючих у небесному Святилищі.

Фіміам, що підносився з молитвами Ізраїлю, символізує заслуги і заступництво Христа, Його досконалу праведність, яка через віру зараховується Його народові, завдяки якій Бог приймає поклоніння грішних істот. Перед завісою Святого Святих стояв жертівник вічного заступництва, а перед Святим — жертівник постійного відкуплення. Завдяки крові та кадінню можна було приступити до Бога. Ці символи вказували на Великого Посередника, через Якого грішники можуть наблизитися до Єгови; лише через Нього віруюча душа, що розкаялась, може отримати милість і спасіння.

У той час, як священики вранці та ввечері входили до Святого для кадіння фіміаму, на жертівнику зовнішнього двора була приготовлена для приношення щоденна жертва. Це був особливий час для молільників, котрі збиралися біля скинії. Перш ніж увійдуть у Божу присутність, що було можливим лише через служіння священика, вони мали уважно дослідити власні серця та визнати гріхи. Повернувшись обличчям до Святого, всі вони промовляли тихі молитви. Таким чином моління підносилися з хмарою пахощів, а їхня віра спиралася на заслуги обітованого Спасителя, символічно представленого викупною жертвою. Години ранкового і вечірнього богослужінь вважалися священними; для всього ізраїльського народу це був особливий час, призначений для поклоніння. Навіть пізніше, коли євреї в якості полонених розпорошилися по далеких країнах, вони продовжували звертати у визначений час свої обличчя до Єрусалима та заносили моління Ізраїлевому Богові.

Цей звичай є прикладом для християн, який закликає їх до вранішньої та вечірньої молитов. Бог не схвалює церемоній, позбавлених духа правдивого поклоніння, проте Йому надзвичайно приємно бачити тих, котрі люблять Його і вранці та ввечері схиляються перед Єговою в молитві, благаючи прощення за вчинені гріхи, а також благословень, які так їм необхідні.

Показний хліб завжди лежав перед Господом як постійне приношення, що було частиною щоденної жертви. Він називався “показним хлібом”, або “хлібом присутності”, тому що завжди знаходився у присутності Господа як визнання того, що людина постійно перебуває в залежності як від насущної дочасної, так і духовної поживи, яку можна отримати від Бога лише завдяки посередництву Христа, Бог годував Ізраїля у пустелі небесним хлібом, і євреї продовжували бути залежними від Його щедрості як у фізичній їжі, так і в духовних благословеннях. Як манна, так і показний хліб вказували на Христа — Живий Хліб, Котрий завжди перебуває у присутності Бога задля нас. Він Сам сказав: “Я — Хліб Живий, Котрий з неба зійшов” (Івана 6:48—51). На хліб ставили ладан. Коли щосуботи хліб заміняли свіжим, тоді ладан спалювали на жертівнику як спомин перед Богом.

Найважливішою частиною щоденного служіння було жертвоприношення, що здійснювалося за окремих людей. Грішник, який каявся, приводив тварину до воріт Скинії й, поклавши руку на голову жертви, визнавав свої гріхи, тим самим символічно перекладаючи їх зі себе на невинну жертву. Потім він власноручно вбивав тварину, а священик заносив кров до Святого і кропив нею перед завісою, за якою стояв ковчег із Законом, порушеним грішником. Церемонія символізувала перенесення гріха за допомогою крові до Святині. У деяких випадках кров не заносилася до Святого (Додаток 6), але м'ясо жертви повинен був з'їсти священик, як звелів Мойсей Аароновим синам, кажучи: “Бог дав її вам, щоб зняти гріхи з громади” (Левіт 10:17)*[1]. Обидві церемонії символізували перенесення гріха з розкаяного грішника, що кається, до Святині.