Розділ 27. Закон, даний Ізраїлю

Субота представлена тут не якоюсь новою постановою, але такою, якою була встановлена при творінні. Про неї потрібно пам'ятати і дотримувати її на згадку про роботу, здійснену Творцем, Вказуючи на Бога як на Творця неба і землі, субота допомагає відрізнити правдивого Бога від усіх фальшивих богів. Усі, хто святкує сьомий день, доводять тим самим, що вони є поклонниками Єгови. Таким чином, субота стане ознакою вірності людини Богові, доки на Землі залишатимуться люди, котрі служитимуть Йому! Четверта Заповідь — єдина з усіх десяти, яка містить у собі Ім'я і титул Законодавця. Вона єдина вказує на те, Чиєю владою було дано Закон. Таким чином, субота є Божою печаткою, що скріплює Божий Закон, доводячи цим його достовірність і обов'язковість.

Бог дав людині шість днів для праці, і Він вимагає, щоб люди виконували свою роботу протягом цих шести трудових днів. Справи невідкладної необхідності та милосердя не забороняється робити в суботу; за хворими і страждаючими має бути здійснений постійний догляд, однак роботи, якої можна уникнути, старанно уникайте. “Якщо ради суботи ти стримаєш ногу свою, щоб не чинити своїх забаганок у день Мій святий, і будеш називати суботу приємністю, днем Господнім святим та шанованим, і шануватимеш її, не йдучи в дорогу, залишиш свої справи та переговори…” (Ісаї 58:13). В перелік заборон входять “даремні слова” і “переговори”. Обговорення ділових справ або накреслення якихось планів у суботу Бог вважає фактичним виконанням роботи. Щоб зберегти суботу в святості, ми не повинні дозволяти своїм думкам навіть зосереджуватися на земних речах. Ця Заповідь стосується усіх, хто перебуває в нашому домі. Усі домочадці не повинні займатися земними справами в цей священний відрізок часу. Об'єднайтеся усі, щоб своїм добровільним служінням вшанувати Бога в Його святий день.

“Шануй Твого батька та матір Твою, щоб довголітнім був ти на землі, яку Господь, Бог твій, дасть тобі”.

Батьки мають право на виняткову любов і пошану, яка не повинна належати жодній іншій особі. Сам Бог, Який поклав на них відповідальність за душі, довірені їхній опіці, призначив, щоб у ранні роки дитячого життя батьки посідали для них місце Бога. Тому той, хто не визнає законної влади своїх батьків, не визнає і Божого авторитету. П'ята Заповідь вимагає від дітей не лише поважати, коритися і слухати своїх батьків, а й ставитися до них із любов'ю й ніжністю, полегшувати тягар їхніх турбот, стояти на варті їхньої репутації, а також бути для них підтримкою і потіхою в старості. Ця Заповідь також стосується поваги до служителів та начальників, а також всіх тих, кого Бог наділив владою.

Це, за словами апостола, “перша заповідь з обітницею” (Ефесянам 6:2). Для Ізраїлю, котрий сподівався незабаром увійти до Ханаану, вона обіцяла за умови послуху довге життя у тому доброму краї; однак ця Заповідь має ще ширше значення, поширюється на увесь Ізраїль Божий і обіцяє вічне життя на землі, звільненій від прокляття гріха.

“Не вбиватимеш”. Усякі вчинки несправедливості, що мають тенденцію вкорочувати життя; дух ненависті та помсти або потурання якійсь пристрасті, що призводить до шкідливих наслідків щодо інших чи змушує нас виявляти до них недоброзичливість (бо “кожен, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця”); егоїстичне нехтування турботами про нужденних або тих, хто страждає; необмежене потурання власним бажанням або непотрібне обмеження чи надмірна праця, що руйнують здоров'я, — усе це більшою або меншою мірою є порушенням шостої Заповіді.

“Не чини перелюбу”. Ця Заповідь забороняє не лише аморальні вчинки, а й хтиві думки, бажання і все, що може викликати їх. Не тільки наша поведінка повинна відзначатися моральною чистотою, а й таємні наміри та бажання серця. Христос, викладаючи людям глибокий зміст Божого Закону та Його вимог, зазначив, що нечиста думка або погляд є таким же гріхом, як і переступ.

“Не кради”. Ця заборона поширюється як на явні гріхи, так і на таємні, скоєні конкретною особою чи суспільством. Восьма Заповідь засуджує викрадення людей, работоргівлю, забороняє вести загарбницькі війни. Вона засуджує злодійство і грабіжництво, вимагає беззастережної чесності в найдрібніших життєвих справах. Вона забороняє шахрайство в торгівлі та вимагає справедливого розрахунку з боргами та у видачі належної платні. Ця Заповідь говорить про те, що будь-яка спроба скористатися недосвідченістю, слабкістю або нещастям іншої людини відзначається в небесних книгах як обман.

“Не свідкуй неправдиво на свого ближнього”. Сказана нами неправда, кожна спроба або намір обманути ближнього підпадає під цю Заповідь. Під неправдою розуміється будь-який намір обманути. Наші погляди, жести, вираз обличчя можуть так само красномовно говорити неправду, як і слова. Кожне навмисне перебільшення, натяк, розраховані на те, щоб справити хибне або перебільшене враження, навіть виклад фактів із метою ввести в оману є неправдою. Ця Заповідь забороняє будь-яку спробу зашкодити репутації нашого ближнього — чи то спотворенням фактів, чи недобрими припущеннями, наклепами або плітками, Навіть навмисне замовчування правди, яке може зашкодити іншим, є порушенням дев'ятої Заповіді.

“Не жадай дому ближнього свого, не жадай жінки ближнього твого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані чого небудь, що належить ближньому твоєму”. Десята Заповідь влучає в самий корінь гріха, застерігаючи від самолюбних бажань, які призводять до гріховних учинків. Хто, дотримуючись Божого Закону, утримується навіть від потурання гріховному бажанню заволодіти тим, що належить іншому, той не буде винним і у несправедливому вчинку щодо ближніх.

Такими були десять священних Заповідей Десятислів'я, виголошених серед грому і вогню, з дивними виявами сили та величі всемогутнього Законодавця. Проголошення Божого Закону супроводжувалося надзвичайним виявленням Його сили і слави, тому що Бог хотів закарбувати цю сцену в пам'яті людей та викликати в них глибоку пошану до Законодавця, — Творця неба і землі. Він також бажав показати людям святість, важливе значення і незмінність Свого Закону.

Ізраїльський народ був охоплений жахом. Здавалося, тремтячі людські серця більше не витримають тієї страхітливої сили, яка супроводжувала Божі вислови. Коли велике мірило правди постало перед людьми, вони, як ніколи раніше, усвідомили огидний характер гріха і власну провину, якою вона була в Божих очах. Із жахом та благоговінням люди відсахнулися від гори. Народ заволав до Мойсея: “Говори з нами ти, і ми слухатимемо, а нехай не промовляє з нами Бог, щоб ми не повмирали”. Ізраїльський вождь відповів: “Не бійтеся, це лише для випробування вашого, і щоб страх Його був з вами, і щоб ви не грішили”. Однак народ продовжував залишатися подалік, з жахом спостерігаючи за усім, що відбувалося, в той час як Мойсей “підійшов до темної хмари, де був Бог”.

Люди, засліплені та зіпсуті рабством і язичництвом, не були готові повною мірою оцінити глибоке значення принципів, викладених у Десяти Божих Заповідях. Щоб вони могли краще зрозуміти вимоги Десятислів'я та втілювати їх у життя, їм були дані додаткові постанови, які мали відношення до принципів, закладених в основу Божого Закону, і служили їм ілюстрацією. Ці постанови були названі судами, оскільки були втіленням безмежної мудрості та справедливості, і судді мали судити народ згідно з цими постановами. На відміну від Десяти Заповідей, вони дані безпосередньо Мойсеєві, котрий мав оголосити їх народові.

Перша з цих постанов стосувалася слуг. У тодішні часи, за рішенням суддів, злочинців інколи продавали у рабство; в інших випадках позикодавці продавали своїх боржників, а бідність змушувала людей продавати навіть самих себе та власних дітей. Однак єврей не міг бути довічно проданим у рабство. Строк його служби обмежувався шістьма роками; сьомого року він мав отримати свободу.

Викрадення людей, навмисне вбивство, повстання проти батьківського авторитету каралися смертю. Дозволялося мати рабів неізраїльського походження, але їхнє життя і права також суворо охоронялися. Вбивця раба підпадав під покарання; ушкодження, заподіяне рабові його господарем, навіть якщо це була втрата одного зуба, давало рабові право на свободу.

Ізраїльтяни самі нещодавно були рабами, і тепер, коли трапилася нагода мати власних рабів, вони повинні були остерігатися, щоб не плекати в собі духа жорстокості та надмірної вимогливості, від яких страждали під ярмом єгипетських наглядачів. Спогади про власне рабство допоможуть їм зглянутися над становищем раба, виявляючи співчуття та доброту, спонукатимуть ставитися до інших так, як вони хотіли б, щоб ставилися до них.

Особливо оберігалися права вдів і сиріт; припис вимагав чуйного ставлення до їхнього безпомічного становища. “Бо коли ти пригнічуватимеш їх, — об'явив Господь, — і вони кликатимуть до Мене, то Я почую їхній зойк, і запалає гнів Мій, і повбиваю вас мечем; жінки ваші стануть вдовами, а діти — сиротами”. Чужинців, що приєдналися до Ізраїлю, також оберігали від утиску і несправедливості. “А чужинця не гнобитимеш, оскільки ви пізнали душу чужинця, бо самі були чужинцями в Єгипетськім краї”.

Заборонялося брати лихварський процент із бідних. Одяг бідного або рядно, взяте у заставу, необхідно було повернути до заходу сонця. Від винного у крадіжці вимагалося подвійне відшкодування збитків. Ці постанови вчили також поважати суддів і правителів, застерігали суддів від несправедливого суду, виправдання винного і хабарництва. Наклеп і лихослів'я також були заборонені; закон вимагав виявляти доброту навіть до особистих ворогів.

Народові знову нагадали про священний обов'язок щодо суботи. Були встановлені річні свята, коли всі мужі народу мали збиратися перед лицем Господнім, приносячи Йому вдячні жертви і перші плоди щедрих Божих дарів. Мета всіх цих постанов була очевидною: вони не були виявленням деспотичної влади, але служили для блага Ізраїлю. Господь сказав: “І будете Мені святими людьми”, тобто гідними схвалення святого Бога.

Мойсей повинен був записати ці закони і старанно зберігати їх як основу національного закону разом із Десятьма Заповідями, для пояснення яких вони були дані — умову виконання Божих обітниць для Ізраїлю.