Розділ 19. Повернення до Ханаану

Гріх Якова та низка подій, до яких він призвів, звичайно, справили свій лихий вплив, принісши гіркі плоди в характері та житті його синів. Ставши дорослими, вони виявили глибокі пороки. Наслідки багатоженства наклали відбиток на сім'ю. Це страшне зло висушило джерело любові і послабило найсвященніші узи. Ревнощі матерів робили гіркими сімейні стосунки; діти виросли лихими і свавільними, завдаючи батькові чимало клопоту й горя.

Однак серед них був один, котрий дуже відрізнявся вдачею, — Йосиф, старший син Рахілі, рідкісна фізична краса якого, здавалося, була відображенням внутрішньої краси душі та духа. Цнотливий, енергійний та життєрадісний характер юнака свідчив про непохитні моральні принципи. Він прислухався до повчань батька і підкорявся Богові. Якості, які пізніше зробили його славним у Єгипті, — делікатність, вірність і правдивість, — виявляли себе у його щоденному житті. Залишившись без матері, він горнувся до батька, даруючи йому свою любов та ніжність; і Яків усім серцем полюбив дитину, що народилась йому в старості. Він “любив Йосифа над усіх дітей своїх”.

Проте навіть це ніжне почуття стало причиною лиха та суму. Яків вчинив необачно, показавши, що віддає перевагу Йосифові; це викликало ревнощі його інших синів. Йосифа глибоко турбували недобрі вчинки братів, однак його лагідні умовляння ще більше розпалювали їхню ненависть та обурення. Йосиф не міг дивитися, як вони грішать проти Бога, і тому про все розповів батькові, сподіваючись, що своїм авторитетом той вплине на синів і вони виправляться.

Яків намагався не викликати в них гніву своєю різкістю або суворістю. З глибоким почуттям він висловлював стурбованість за дітей, благаючи їх із повагою поставитись до його сивини: не ганьбити його імені й, що найголовніше, — не зневажати Бога своїм нешанобливим ставленням до Божих Заповідей.

Засоромлені тим, що їхня нечестива поведінка стала відомою, брати Йосифа вдали, ніби розкаюються, приховуючи свої справжні почуття, і стали ще жорстокішими після цього викриття.

Подарунок, необачно зроблений батьком Йосифові, — дорогий одяг, туніка, яку зазвичай носили знатні люди, — послужив для його синів ще одним доказом його особливої прихильності, викликавши підозру, що батько має намір, обійшовши старших дітей, віддати первородство синові Рахілі. їхня злість ще більше зросла, коли одного разу хлопчик розповів старшим братам свій сон. “Ото ми в'яжемо снопи серед поля, — сказав він, — і ось мій сніп почав вставати, та й став. І ось навкруги ваші снопи, — та й вклоняються снопові моєму”.

“Чи справді ти царюватимеш над нами, чи справді володітимеш нами?” — вигукнули його брати, сповнені гніву і заздрощів.

Незабаром Йосифові приснився ще один сон, схожий на попередній, котрий він також розповів їм: “… Ось сонце, місяць та одинадцять зірок вклоняються мені”. Цей сон, як і попередній, був витлумачений без особливих зусиль. Батько, присутній при цьому, сказав із докором: “Що то за сон, що снився тобі? Чи справді прийдемо ми, я та матір твоя і брати твої, щоб уклонитися тобі до землі?”. Незважаючи на удавану суворість слів, Яків вірив у те, що Господь відкриває Йосифові майбутнє.

Вродливе обличчя юнака, що стояв перед братами, сяяло від натхнення Святого Духа, і вони не могли дивитися на нього без захоплення. Але брати не бажали залишити свої лихі дороги і зненавиділи чистоту, яка стала докором їхнім гріхам. В їхніх серцях був присутній той самий дух, який колись впливав на Каїна.

У пошуках пасовиськ для отар брати змушені були переходити з місця на місце і часто місяцями не бували вдома. Незабаром після цього випадку вони вирушили до землі, яку їхній батько придбав у Сихемі. Час минав, але від них не було жодних відомостей, і батько почав побоюватись за їхню безпеку, пам'ятаючи про жорстокість, з якою вони колись поставилися до мешканців Сихема. Тому він послав Йосифа, щоб той розшукав їх і повідомив йому, як їм ведеться. Якби Яків знав про справжні почуття своїх синів щодо Йосифа, то ніколи не дозволив би йому залишатися наодинці з братами, але вони старанно усе це приховували.

З радісним серцем Йосиф попрощався з батьком. Ані старий чоловік, ані юнак навіть не здогадувалися про те, які події матимуть місце перед тим, як вони зустрінуться знову. Коли після довгої, самотньої подорожі Йосиф прибув до Сихема, він не знайшов там ані братів, ані їхніх отар. Розпитавши про них, він вирушив до Дотаїна. Йосиф уже пройшов більше п'ятдесяти миль, і необхідно було подолати ще п'ятнадцять; але він поспішав, забувши про втому. Він бажав швидше побачити своїх братів, котрих, незважаючи на їхню жорстокість, продовжував любити, і розвіяти батьківську тривогу.

Брати помітили його наближення, але їхні серця, сповнені лютої ненависті, не пом'якшились від думки про довгу дорогу, яку Йосиф пройшов, аби побачити їх, про його втому і голод, про вияв гостинності та братерської любові, яких він чекав від них. Побачивши одяг Йосифа, що свідчив про особливу батьківську любов до нього, вони сповнилися шаленства: “Ось іде сновидець!” — глузливо вигукнули вони. Заздрощі і бажання помсти, які вони так довго виношували, тепер повністю опанували ними. Давайте вб'ємо його, — вирішили вони, — і вкинемо до однієї з ям, та й скажемо: “Дикий звір з'їв його!” І побачимо, що буде з його снами.

Якби не Рувим, вони виконали б свій намір. Йому забракло духу стати співучасником у вбивстві брата, і він запропонував укинути його до ями, залишивши там на загибель; сам же крадькома мав намір врятувати Йосифа і повернути батькові. Умовивши всіх погодитися з його пропозицією, Рувим залишив їх, побоюючись, що не зможе приховати своїх почуттів і справжні наміри стануть очевидними.

Йосиф наблизився до братів, не підозрюючи про небезпеку; він тішився, що довгі пошуки увінчалися успіхом, але його охопив жах, коли замість очікуваного привітання він зустрів сердиті, мстиві погляди. Юнака схопили, зірвали з нього одяг. Насмішки та погрози вказували на те, що Йосифа чекає смерть. На його благання ніхто не звертав уваги. Він опинився повністю у владі цих знавіснілих людей. Волочачи по землі, його грубо притягли до глибокої ями і вкинули в неї. Переконавшись у тому, що він не зможе звідти втекти, брати залишили його помирати з голоду, в той час як самі “сіли попоїсти хліба”.

Проте декому з них було не по собі; не всі відчували задоволення від помсти. Незабаром вдалині брати побачили подорожуючих. Це був караван ізмаїльтян, що проживали за Йорданом; вони прямували до Єгипту з прянощами та іншим товаром. Нараз Юда запропонував продати брата цим купцям-язичникам, замість того щоб залишити його в ямі на загибель. Усунувши його таким чином зі своєї дороги, брати залишаться чистими від його крові. “Бо він брат нам, — наполягав він, — він наше тіло”. Усі погодилися з такою пропозицією, і Йосифа швидко витягли з ями.

Коли юнак побачив купців, страхітлива правда постала перед ним у всій повноті. Доля раба була страшнішою за смерть. Охоплений жахом, він благав то одного, то іншого з братів, але даремно. Декотрі навіть мали почуття жалю, але страх бути висміяними примушував їх мовчати. Кожний усвідомлював, що вони зайшли надто далеко, щоб відступати. Якщо пощадити Йосифа, він, безперечно, розповість про все батькові, котрий не подарує їм жорстокого поводження з улюбленим сином. Закам'янівши серцями, залишаючись глухими до благань, вони віддали Йосифа до рук купців-язичників. Караван рушив, і незабаром вони втратили його з поля зору.

Рувим повернувся до ями, але Йосифа там не було. Стривожений, відчуваючи докори сумління, він роздер свій одяг і, звертаючись до братів, вигукнув: “Немає хлопця! А я, — куди я піду?” Довідавшись про долю Йосифа та зрозумівши, що його вже не повернути, Рувим змушений був приєднатися до решти братів у спробі приховати свою провину. Зарізавши козеня, вони вмочили одяг Йосифа у його кров і принесли батькові, говорячи, нібито знайшли цю річ в полі й побоюються, чи часом це не одяг їхнього брата. “Пізнай-но, — сказали вони, — чи це не вбрання твого сина?” Вони з жахом чекали цієї хвилини, та все ж не були готовими до такого несамовитого болю, безмежного горя, свідками якого їм довелося стати. Це “вбрання мого сина… — сказав Яків. — Дикий звір його з'їв… Справді розшарпаний Йосиф!” Даремно сини і доньки намагалися потішити його. “І роздер Яків одіж свою, і зодягнув веретище на стегна свої, і багато днів справляв жалобу по синові своєму”. Час, здавалося, не приніс полегшення його горю. “У жалобі зійду я до сина мого в шеол”, — довго чувся зойк розпачу. Молоді люди, жахаючись свого вчинку, однак, боячись докорів батька, продовжували приховувати свою вину, яка тепер здавалася їм незмірно великою.