Розділ 17. Втеча та вигнання

Образ старанного, турботливого пастиря, його сповнене ніжності співчуття до безпорадних істот, довірених його опіці, використовували богонатхненні письменники, змальовуючи найдорогоцінніші істини Євангелія, — Христос Своїм ставленням до людей завжди порівнювався з пастирем. Він бачив, що після гріхопадіння Його вівці приречені на загибель на темних дорогах гріха. Аби врятувати цих заблудлих, Христос відмовився від честі та слави Отця. Він говорить: “Загиблу вівцю відшукаю, а сполошену поверну, поранену перев'яжу, а хвору зміцню… Я спасу отару Свою, і вона не буде здобиччю… і звірина земна не жертиме їх” (Єзекіїля 34:16, 22, 28). Голос Христа закликає до Його кошари, яка буде “удень тінню від спеки, і захистом та укриттям від негоди й дощу” (Ісаї 4:6). Він невтомно піклується про Своїх овець. Він зміцнює слабких, допомагає страждаючим, бере на руки ягнят і носить їх на Своїх грудях. Його вівці люблять Його. “За чужим же не підуть, а будуть утікати від нього, — бо не знають вони чужого голосу” (Івана 10:5).

Христос говорить: “Пастир добрий покладає життя своє за овець. А наймит і той, хто не пастир, якому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й розганяє. А наймит утікає тому, що він наймит і не дбає про вівці. Я — Пастир добрий, і знаю Своїх, і Мої знають Мене” (вірші 11—14).

Христос — Архипастир — довірив опіку Своєї отари служителям, молодшим пастирям. Він велить їм працювати з такою ж старанністю, з якою працював Він, усвідомлюючи священну відповідальність за справу, котру Він доручив їм. Христос урочисто закликає їх бути вірними, годувати отару, зміцнювати слабких, підбадьорювати змучених та охороняти від хижих вовків.

Задля спасіння овець Христос віддав Своє життя і бажає, щоб ця любов стала для інших пастирів прикладом для наслідування. Проте “наймит… кому вівці не свої”, не зацікавлений по-справжньому в отарі. Він працює тільки задля винагороди і дбає лише про себе. Він зацікавлений переважно у власній вигоді, а не в добробуті своїх підопічних; у час небезпеки він утече, залишивши отару.

Апостол Петро напучує молодших пастирів: “Пасіть отару Божу, яка у вас, доглядаючи за нею не з примусу, але добровільно, не для ганебної користі, а щиро, і не пануйте над спадком Божим, але подавайте приклад для стада” (1 Петра 5:2—3). Павло писав: “Пильнуйте себе та всієї отари, над якою вас поставив Святий Дух, щоб пасти Церкву Божу, яку Він придбав власною кров'ю. Бо я знаю, що по моїм відході увійдуть між вас вовки люті, які отари щадити не будуть” (Дії 20:28—29).

Усім тим, які турботу й тягарі, що випадають на долю вірного пастиря, вважають неприємною справою, апостол докоряє словами: “Не з примусу, але добровільно, не для ганебної наживи, а щиро” (1 Петра 5:2). Усіх невірних слуг Архипастир з готовністю звільнить. Церква Христова куплена Його кров'ю, і кожний пастир повинен розуміти, що за овець, довірених йому, принесена безмежна жертва. Він повинен усвідомлювати безцінну вартість кожної з них і невтомно дбати про їхнє добро. Пастир, сповнений духом Христа, наслідуватиме Його самовідданий приклад, постійно піклуючись про добробут своїх підопічних; така отара стане щасливою.

Усі повинні будуть дати ретельний звіт про своє служіння. Господар запитає у кожного пастиря: “Де стадо, що було дане тобі, ті пишні твої вівці?” (Єремії 13:20). Хто виявиться вірним, той отримає велику нагороду. “А коли Архипастир з'явиться, то одержите нев'янучого вінка слави” (1 Петра 5:4).

Коли Яків, утомлений службою в Лавана, вирішив повернутися до Ханаану, він сказав своєму тестеві: “Відпусти мене, і я піду до свого місця, на свою батьківщину. Дай же жінок і дітей моїх, що за них служив тобі, щоб я міг піти, бо ти знаєш службу мою, яку я відбув для тебе”. Але Лаван наполягав, щоб він залишився, кажучи: “Я зрозумів, що поблагословив мене Господь через тебе”. Він зауважив, що завдяки опіки та праці зятя його маєток збільшився.

Яків сказав: “Те мале, що було в тебе до мене, розмножилося і стало великим”. Однак із плином часу Лаван почав заздрити великому маєткові Якова, котрий “дуже-дуже змужнів… І було в нього багато отар, і невольниці, і раби, і верблюди, і осли”. Сини Лавана поділяли заздрощі батька, і їхні злісні розмови дійшли до Якова. “Яків забрав усе, що було в нашого батька. І з того, що було в батька нашого, зробив собі все це багатство. І зауважив Яків з Лаванового обличчя, що він інший до нього, ніж був учора, позавчора”.

Яків давно б залишив своїх лукавих родичів, якби не боявся зустрічі з Ісавом. Тепер він відчув ще й небезпеку з боку Лаванових синів, які дивилися на його багатство як на власне і могли б удатися до спроб відібрати його силою. Яків у великому збентеженні та тривозі не знав, як йому вчинити. Однак, пам'ятаючи милостиві обітниці у Бет-Елі, він виклав свою справу перед Богом і просив Його керівництва. Уві сні він отримав відповідь на свою молитву: “Вернися до краю батьків своїх і до місця твого народження. А Я буду з тобою”.

Відсутність Лавана виявилася слушною нагодою для відходу. Швидко зібравши овець і худобу, відправивши її вперед, Яків разом зі своїми дружинами, дітьми і слугами переправився через Єфрат, прямуючи до Плеяду, що знаходився на кордоні Ханаану. Через три дні Лаван довідався про втечу і кинувся услід, наздогнавши їх на сьомий день. Розгніваний Лаван готовий був силою повернути втікачів, на що був спроможний, бо перевага була на його боці. Втікачі опинились у великій небезпеці.

Лише завдяки втручанню Бога, Котрий захистив Свого слугу, Лаван не здійснив ворожого наміру. Я міг би накоїти вам лиха, — сказав Лаван, — але Бог вашого батька цієї ночі сказав до мене: “Вважай, не говори з Яковом ані доброго, ані злого”. Де означало, що він не повинен був силою повертати його або заманювати принадними обіцянками.

Лаван не віддав своїм дочкам їхнього посагу і завжди поводився з Яковом нещиро й суворо; з притаманним йому лицемірством він докоряв зятеві за таємну втечу, через що він, батько, втратив можливість влаштувати прощальний бенкет або, принаймні, попрощатися з дочками й онуками.

У відповідь Яків відверто викрив егоїзм і жадібність Лавана, нагадавши йому про власну чесність і вірність, свідком якої той був: “Якби не був зі мною Бог батька мого, Бог Авраамів, Той, Кого боїться Ісаак, — сказав Яків, — то тепер ти відіслав би мене з порожніми руками… Біду мою й труд рук моїх Бог бачив, — і розсудив учора вночі”.

Лаван не мав що заперечити і запропонував укласти Заповіт миру. Яків погодився з цією пропозицією, і вони наскладали великий пагорб, — кам'яну браму на знак їхнього союзу. Цю споруду Лаван назвав Міцпа, що означає “вартівня”. І сказав Лаван: “Нехай наглядає Господь між мною І між тобою, коли ми розійдемося один від одного”.

І сказав Лаван Якову: “Ось ця купа каміння і цей стовп, якого поставив між мною й тобою. Свідок — оцей копець, і свідок цей стовп, що я не перейду повз нього до тебе, і ти не перейдеш до мене повз цю купу та цей стовп з ворожим наміром. Розсудить між нами Бог Авраамів і Бог Нахорів, Бог їхнього батька”. Яків поклявся Тим, Кого боявся його батько Ісаак.

Для підтвердження ухвали вони влаштували бенкет. Ніч минула в дружньому спілкуванні. На світанку Лаван зі своїми людьми вирушив у дорогу. Це розділення поклало край будь-яким зносинам поміж дітьми Авраама та мешканцями Месопотамії.