Розділ 69. Покликання Давида на царство 

За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділ 2:1—5:5

Зі смертю Саула зникли небезпеки, що прирекли Давида на вигнання. Перед ним відкрився шлях повернення на батьківщину. Коли дні плачу за Саулом і Йонатаном скінчилися, запитався Давид Господа, говорячи: “Чи йти мені в одне з Юдиних міст?” А Господь відповів йому: “Іти!” І сказав Давид: “Куди мені йти?” А Він відповів: “У Хеврон!”

Хеврон знаходився в 20 милях на північ від Беф-Шеви, приблизно на половині шляху між цим містом і місцем, де в майбутньому стоятиме Єрусалим. Спочатку він називався Кір'ят-Арба — місто Арби, батька синів Єнакових. Пізніше це поселення отримало назву Мамре; там знаходилося місце поховання патріархів — печера Махпела. Хеврон, який раніше належав до володіння Калева, став тепер головним містом Юдеї. Він був розташований в долині, оточеній родючими пагорбами та землями. Цей край вкривали найпрекрасніші в Палестині виноградники і численні гаї оливкових та фруктових дерев.

Давид і його люди готувились негайно виконати Боже повеління. Шістсот озброєних мужів зі своїми дружинами й дітьми, великою рогатою худобою та вівцями незабаром вирушили до Хеврона. Коли караван увійшов до міста, мужі Юдині вже чекали на них, щоб привітати Давида, як майбутнього царя Ізраїлю. Одразу ж були зроблені приготування для його коронації. “І помазали там Давида царем над Юдиним домом”. Але тоді не було зроблено жодної спроби силою встановити його владу над іншими поколіннями.

Одним із перших заходів нового монарха було вшанування пам'яті Саула та Йонатана. Дізнавшись про сміливий вчинок мужів Явеша Гілеадського, що врятували тіла загиблих вождів і гідно їх поховали, Давид послав людей до Явеша, щоб сказати: “Благословенні ви Господом за той учинок милосердя, що зробили ви володареві своєму Саулові, поховавши його! Нехай же Господь відплатить вам милосердям та добротою. Я також зроблю вам за те ласку”. Повідомляючи про своє сходження на престол Юди, він закликав в союзники тих, котрі засвідчили про свою відданість і чистосердечність.

Филистимляни не перешкоджали мешканцям Юди в помазанні Давида на царство. Коли Давид був у вигнанні, вони заприязнилися з ним, щоб послабити царство Саула, і тепер сподівалися, що, коли Давид прийшов до влади, вони матимуть певні вигоди в пам'ять про ту милість, яку виявили до нього колись. Але царюванню Давида не судилося бути спокійним. З моменту його коронації починається похмурий літопис змов і заколотів. Давид зійшов на престол не ціною зради — Бог обрав його царем Ізраїлю, і тому не було жодних підстав для недовір'я чи опозиції. Однак, коли, завдячуючи Авнерові, на престол Ізраїлю зійшов Іш-Бошет, Саулів син, Юдині начальники майже перестали визнавати владу Давида.

Іш-Бошет виявився слабовільним і необізнаним в державних справах представником дому Саула, тоді як Давид був щедро обдарований для того, щоб нести відповідальність за царство. Авнер — головна діюча особа в справі проголошення Іш-Бошета царем — був начальником Саулового війська і одним із найвидатніших мужів Ізраїлю. Авнер знав, що Господь призначив Давида царем Ізраїлю, але через багаторічну ворожнечу й переслідування він не бажав, щоб Єссеїв син став наступником Саулового престолу. Обставини, в яких опинився Авнер, вплинули на формування його характеру, показавши його честолюбство та безпринципність. Перебуваючи у тісному зв'язку зі Саулом, він під його впливом почав виявляти презирство до мужа, якого Бог обрав царем над Ізраїлем. Його ненависть стала ще сильнішою після гострого докору Давида на його адресу за те, що той спав у таборі, коли були викрадені глечик з водою і спис царя, що знаходилися поруч зі Саулом. Авнер не забув, як Давид на повний голос питав у присутності царя та ізраїльського народу: “Чи ти не муж? І хто рівний тобі в Ізраїлі? Чому ж ти не пильнував свого пана, царя?.. Не добра це річ, що ти зробив? Як живий Господь, — ви повинні померти, бо не пильнували ви володаря свого, Господнього помазаника” (1 Самуїлова 26:15—16). Цей докір терзав Авнерову душу, і він вирішив помститися, призвівши Ізраїля до розділення з метою власного звеличення. Для здійснення своїх егоїстичних і честолюбних намірів Авнер використав представника колишнього царського дому. Він знав, що народ любив Йонатана. Пам'ять про нього жила в народі, а воїни ще не забули перших успішних воєнних походів Саула. З рішучістю, гідною більш благородної справи, цей непокірний муж взявся за здійснення власних планів.

Маханаїм, місто на протилежному березі Йордану, було обране царською резиденцією, оскільки вважалось надійним сховищем проти нападів чи то Давида, чи филистимлян. Тут відбулась і коронація Іш-Бошета. Його царську владу визнали спочатку племена, що жили на схід від Йордану, а згодом і увесь Ізраїль, окрім Юдиного покоління. Два роки Сауловому синові віддавали шану в його ізольованій від усіх столиці. Та Авнер, сповнений рішучості поширити його владу на увесь Ізраїль, готувався до загарбницької війни. “І була довга війна між домом Сауловим та між домом Давидовим. Але Давид усе зміцнювався, а Саулів син дедалі слабшав”.

Нарешті престол, встановлений ціною ненависті та честолюбства, впав через віроломність. Авнер, розчарований слабкодухістю та некомпетентністю Іш-Бошета, звернувся до Давида з пропозицією привернути до нього усі племена Ізраїлю. Пропозицію було прийнято, і Авнер з почестями відійшов, щоб здійснити свій намір. Але прихильність, з якою був прийнятий цей досвідчений і відомий в Ізраїлі воїн, викликала ревнощі Йоава, воєначальника Давидової армії. Між Авнером та Йоавом пролягала кривава помста, оскільки Авнер під час війни Ізраїлю з Юдою вбив Асаїла, брата Йоава. Тепер Йоав, скориставшись можливістю помститися за братову смерть і водночас звільнитися від небезпечного майбутнього суперника, підстеріг Авнера та підступно вбив його.

Давид, почувши про цей віроломний вчинок, вигукнув: “Невинний я і царство моє перед Господом повіки в крові Авнера, Нерового сина. Нехай вона впаде на голову Йоава та на всю родину його батька”. Через неутвердженість свого царства, а також враховуючи владу і силу вбивць, оскільки й Авішай, Йоавів брат, був замішаний у цьому, Давид не зміг покарати цей злочин по усій справедливості, однак привселюдно заявив, наскільки огидним для нього є цей кривавий вчинок. Авнер був похований з великими почестями. Військо на чолі з Йоавом повинно було брати участь в похоронах в розідраних одежах, зодягнувшись у веретища. Про горе царя свідчив піст, закладений ним у день похорону; він ішов за гробом, оплакуючи Авнера, а сказані ним слова над могилою Авнера стали гострим докором убивцям.

“Цар плакав над Авнером, говорячи:

Чи Авнер мав загинути смертю негідного?

Твої руки були ще не зв'язані,

не забиті були твої ноги в кайдани.

Ти впав, як падають від розбійників”.

Великодушне ставлення Давида до того, хто був колись його найлютішим ворогом, викликало довір'я й захоплення усього Ізраїлю. “Народ довідався про все, і воно було до вподоби усім, як і все, що робив цар, подобалось людям. Того дня довідався увесь Ізраїль, що то не з волі царя вбито Авнера, сина Нерового”. У вузькому колі довірених радників і слуг цар, говорячи про цей злочин та визнаючи своє безсилля покарати вбивць по справедливості, віддав цю справу на суд Божий: “Ото знайте, що князь і великий муж поліг цього дня! А я сьогодні ще слабий, хоч і помазаний на царя, а ті люди, сини Церуї, сильніші від мене. Нехай відплатить Господь злочинцеві за його зло!”

Авнер був щирим у своїх пропозиціях Давиду, хоч керувався низькими егоїстичними побудженнями. Він уперто опирався сходженню на престол царя, призначеного Богом, сподіваючись здобути славу для себе. Лише образа, уражена гордість і спалах гніву змусили його забути своє попереднє ставлення до Давида і піти до нього. Авнер сподівався посісти найвище і найпочесніше становище серед його слуг, Якби Авнерові пощастило здійснити свій намір, то здібності й честолюбство, його великий вплив і відсутність благочестя створили б велику загрозу для престолу Давида, а також для миру й процвітання народу.

“І почув Саулів син, що помер Авнер у Хевроні, — і опустилися руки його, а увесь Ізраїль вельми засмутився”. Стало очевидним, що царство Саулового нащадка не встоїть довго. Незабаром ще одна зрада довершила падіння вмираючої влади. Іш-Бошета по-зрадницькому вбили два його полководці. Відтявши йому голову, вони поспішили принести її цареві Юди, сподіваючись завоювати цим його прихильність.

Зрадники стали перед Давидом із закривавленою головою — свідченням їхнього злочину, кажучи: “Оце голова Іш-Бошета, Саулового сина, твого ворога, котрий шукав твоєї душі. І дав Господь цього дня панові моєму, цареві, помститися над Саулом та його потомками”. Але Давид, престол якого утвердив Сам Бог, визволяючи його від противників, не бажав зміцнювати свою владу ціною віроломства. Він нагадав убивцям про долю того, котрий вихвалявся, що вбив Саула. “Тим більше, — додав він, — коли злочинці вбили чесну людину в її домі на її постелі! А тепер, чи я не мав би вимагати його крові з ваших рук і не знищив би вас із землі? І Давид дав наказ своїм слугам, — і ті вбили їх… А Іш-Бошетову голову взяли й поховали в Авнеровім гробі в Хевроні”.