Розділ 63. Давид і Голіят 

За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділи 16:14—23; 17

Коли цар Саул зрозумів, що Бог відкинув його, і відчув усю силу слів осуду, сказаних йому пророком, то сповнився гіркого обурення й відчаю. Голова гордого царя схилилася, але не тому, що він щиро розкаявся. Саул не мав чіткого уявлення про уразливу природу свого гріха і не намагався змінити своє життя; він лише виношував у серці думку про те, що Бог вчинив несправедливо, позбавивши його престолу в Ізраїлі, а його нащадків — права на царювання. Передчуття лиха, яке має спіткати його дім, не залишало царя. Він вважав, що доблесть, виявлена ним у боротьбі з ворогом, повинна спокутувати гріх непослуху. Він не прийняв з покірністю Божого покарання, а його гордовитий дух настільки зневірився, що Саул мало не збожеволів.

Радники запропонували цареві скористатися послугами талановитого музиканта, сподіваючись, що заспокійлива музика втихомирить його збентежений дух. За Провидінням Божим, до царя запросили Давида — майстерного музиканта на арфі. Піднесені, натхненні Небесами звуки його інструмента справили бажаний ефект. Пригніченість і меланхолія, які темною хмарою оповили розум Саула, розвіялись.

Коли послуги Давида при дворі Саула вже не були потрібними, він повертався до своїх отар, що паслися поміж пагорбами, залишаючись і далі скромним, простим юнаком. Але як тільки виникала потреба, його знову кликали прислуговувати цареві і заспокоювати збентежену душу монарха, доки злий дух не залишав його. Хоча Саул з прихильністю ставився до Давида й захоплювався його музикою, юний пастух щоразу з полегшенням і радістю залишав царський дім, направляючись у поля й гори.

Давид продовжував зростати у милості в Бога та людей. Він був навчений ходити Господнім шляхом і тепер, як ніколи раніше, палко бажав у всьому виконувати Божу волю. У нього з'явилися нові теми для роздумів. Перебуваючи при дворі Саула, він побачив, яка велика відповідальність лежить на цареві. Йому стали зрозумілими спокуси, що напосідали на душу цього мужа, і він збагнув дещо загадкове в характері та вчинках першого царя Ізраїлю. Давид спостерігав, як царську славу оточує темна хмара печалі, розумів, що особисте життя членів сім'ї Саула не таке вже й щасливе. Усе це викликало занепокоєння в серці юнака, вже помазаного на царя Ізраїлю. Перебуваючи в полоні тривожних думок, Давид брав арфу, здобуваючи з неї звуки, що підносили його дух до Подателя всіх благ, — і тоді чорні хмари, що затуманювали горизонт його майбутнього, розвіювались.

Бог викладав Давидові уроки довір'я. Подібно до того як Мойсей був вихований для своєї місії, Господь готував сина Єссеєвого стати на чолі Божого вибраного народу. Самостійно піклуючись про отару, Давид почав цінувати турботу Великого Пастиря про овець Його пастви.

Безлюдні пагорби та яри, серед яких поневірявся Давид зі своїми отарами, були сховищами для диких звірів. Нерідко траплялося, що з гущавини уздовж Йордану з'являвся лев або ж виходив зі своєї барлоги ведмідь; голодні й розлючені звірі намагалися напасти на отару. За звичаями того часу Давид був озброєний лише пращею та пастушою палицею, однак він рано показав себе сильним і сміливим захисником отари. Пізніше, розповідаючи про ці сутички, він говорив: “Я кидався за ним навздогін, і бив його, і виривав овечку з пащі його. А як він кидався на мене, то я хапав його за гриву і вбивав насмерть” (1 Самуїлова 17:34—35). Такі досвіди були випробуванням мужності Давида і розвивали в ньому відвагу, стійкість і віру.

Ще перед тим, як юнака запросили до двору Саула, він прославився своїми доблесними вчинками. Сановник, котрий рекомендував його цареві, відгукнувся про нього як про “лицаря та вояку, що розуміється на речах”, додавши: “І Господь із ним”.

Коли Ізраїль оголосив війну филистимлянам, троє синів Єссеєвих вступили до війська, яким командував Саул, а Давид залишився вдома. Однак через деякий час він відвідав табір Саула. Батько звелів Давидові віднести їжу старшим братам і довідатися, чи вони живі й здорові. Та Єссей не знав про те, що юному пастухові доручена більш висока місія. Війська Ізраїлю потрапили у небезпеку, і ангел звелів Давидові спасти його народ.

Наближаючись до того місця, де розташувалися війська, Давид почув шум підготовки до бою — “військо вирушало лавами, вигукуючи військовий клич до бою”. Ізраїльське та филистимське війська вишикувалися одне проти одного. Давид підбіг до своїх братів і привітав їх. У той час як він розмовляв із ними, Голіят, филистимський герой, вийшов і образливими словами кинув виклик Ізраїлю, пропонуючи обрати з-поміж себе чоловіка, який вступив би з ним у двобій.

Голіят повторив виклик. Давид, побачивши, що Ізраїль охоплений страхом, і дізнавшись про те, що кожного дня ізраїльтяни зазнають такої наруги від филистимлянина і немає жодного воїна, котрий змусив би його замовкнути, сповнився обурення. Давида охопило палке бажання відстояти честь Живого Бога і Його народу.

Ізраїльська армія занепала духом. Мужність залишила воїнів. Вони говорили один одному: “Чи бачите ви того чоловіка, що он виходить? А виходить він, щоб зневажати Ізраїля”.

У гніві й обуренні Давид вигукнув: “Хто цей необрізаний филистимлянин, що сміє так зневажати полки Живого Бога?”

Еліяв, старший брат Давида, слухаючи ці слова, добре розумів, які почуття хвилюють душу юнака. Як пастух, Давид вирізнявся рідкісною сміливістю, мужністю й силою, а таємничі відвідини Самуїлом дому їхнього батька і його мовчазне відбуття пробудили в серцях братів підозру щодо дійсної мети його візиту. Коли брати побачили, що Давидові виявлена більша честь, аніж їм, то сповнилися заздрощів; його чистота і братерська ніжність не викликали в них належної поваги та любові. Брати дивилися на Давида як на звичайного хлопця-пастушка, а в його запитанні Еліяв вбачав осуд власній боязливості, оскільки він не робив жодних спроб, щоб примусити замовкнути цього филистимського велетня. Старший брат сердито вигукнув: “Чого то ти прийшов сюди? І на кого ти покинув тих небагатьох овечок в пустині? Я знаю зухвалість твою та нерозумне твоє серце; бо ти прийшов лише для того, щоб подивитися на війну!” Давид відповів шанобливо, але рішуче: “Та що я таке зробив? Чи не за наказом батька я прибув?”

Слова Давида передали цареві, який прикликав юнака до себе. Саул з подивом вислухав слова пастуха, котрий сказав: “Нехай ніхто не падає духом заради нього. Слуга твій виступить і буде битися з отим филистимлянином”. Саул намагався відговорити Давида, але хлопець залишався непохитним. Він відповідав просто й скромно, посилаючись на досвіди, які мав, охороняючи отари свого батька. Він сказав: “Господь, що врятував мене з лап лева та ведмедя, Він врятує мене з руки цього филистимлянина”. І сказав Саул: “Іди, і нехай Господь буде з тобою”.

Упродовж 40 днів ізраїльське військо тремтіло перед бундючним викликом филистимського велетня. Воїни завмирали від страху, дивлячись на його велетенську поставу в шість ліктів і п'ядь висоти. На голові Голіята був мідний шолом, а на ногах — мідні наголінники. Одягнений він був у кольчугу, яка важила 5000 шеклів. Кольчуга була зроблена із мідних пластинок, що накладалися одна на одну у вигляді риб'ячої луски. Вони так тісно прилягали одна до одної, що ніякий гострий предмет не міг пробити їх. За плечима велетень носив величезного списа, також із міді. “А держак списа його — як ткацький вал, а вістря списа його — шістсот шеклів заліза. А перед ним ходив щитоноша”.

Вранці й увечері Голіят підходив до ізраїльського табору і голосно кричав: “Чого ви вийшли й стаєте до бою? Хіба ж я не филистимлянин, а ви не раби Саулові? Оберіть собі одного, і нехай він виступить проти мене. Якщо він зможе боротися зі мною і вб'є мене, то ми будемо вашими рабами. А якщо я переможу і вб'ю його, то ви станете нашими рабами і будете служити нам”. І сказав филистимлянин: “Я цього дня зневажу Ізраїлеві полки. Дайте мені чоловіка, і будемо боротися вдвох”.

Хоча Саул дозволив Давидові прийняти виклик Голіята, однак він сумнівався у тому, що Давид матиме успіх у цьому сміливому починанні. Було дано наказ одягнути юнака у царські військові обладунки. На його голову одягли важкий мідний шолом, а самого Давида — в кольчугу, з боку “прип'яли” царський меч. Озброєний таким чином, він вже було вирушив, але незабаром повернувся назад. Першою думкою стурбованих спостерігачів було те, що Давид вирішив не ризикувати своїм життям у нерівному поєдинку з ворогом. Але відважний юнак був далекий від такої думки. Повернувшись до Саула, він попросив у нього дозволу скинути важкі обладунки, говорячи: “не можу в цьому ходити, бо я не звик!” Скинувши їх, він узяв лише свою палицю, пастушу торбу і звичайну пращу. Вибравши п'ять гладеньких камінців з потоку, він поклав їх до своєї торби і з пращею в руках став наближатися до филистимлянина. Велетень сміливо вийшов назустріч, гадаючи, що побачить одного з наймогутніших воїнів Ізраїлю. Його зброєносець йшов перед ним, а сам він мав такий вигляд, ніби наперед смакував перемогу. Підійшовши ближче, Голіят побачив усього-навсього підлітка, котрого називали хлопчиком через його юний вік. Обличчя Давида пашіло здоровим рум'янцем, а відсутність військових обладунків вигідно підкреслювала його добре збудовану постать; однак поміж юнаком та масивними розмірами филистимлянина існував помітний контраст.

Голіят сповнився подиву й гніву. “Чи я пес, — вигукнув він, — що ти вийшов на мене з києм?” Після цього він спрямував на Давида потік найжахливіших проклять від імені всіх відомих йому богів. Він кричав, глузуючи: “Ходи ж до мене, а я твоє тіло віддам птаству небесному та звірині польовій”.