Розділ «63»

І він ще раз ударив хазяїна книгою, потім кинув книгу на ковдру, вивільненими руками схопив лежачого за коротке волосся і потягнув із ліжка.

Хазяїн скрикнув, падаючи з ліжка на підлогу. Нік відскочив, стискаючи в руці ніж. Погляд його помітив на лезові щось темне – то була кров.

Нік перелякано глянув на хазяїна, що лежав на підлозі. На його шиї теж була кров, у очах – страх. Він тремтів. Вигляд у нього був жалюгідний. Комір піжамної сорочки був заквацяний кров’ю.

– Що ви хочете? – неголосно мовив він. – Що вам потрібно?

– Ну от, – зітхнув Сахно. – Заговорив! Давай розповідай! А ти, – Сахно обернувся до Ніка, – піди на кухню ніж помий! Треба після себе прибирати!

Нік нерозуміючи подивився на Сергія, але все-таки вийшов на кухню. Опустив ніж у раковину і повернувся.

– …тільки те, що говорили… по телефону говорили, і я вам передзвонював, – хрипів переляканий хазяїн, водячи пальцями правої руки по своїй подряпаній кухонним ножем шиї. Пальці були в крові, і він час від часу немов розтирав її між подушечками великого, вказівного та середнього пальців. Мабуть, це було нервове.

Нік помітив, що хазяїн говорить із помітним акцентом.

– Далі, далі давай! – майже не розкриваючи рота, шипів Сахно, стоячи над лежачим.

– Але це все…

– А валізу з рушницею ти приніс?

– Так, я… Я її забрав з камери схову на вокзалі в Кельні…

На обличчі Сахна з’явилася нудьга.

– А хто тобі дзвонив? Кому ти дзвонив? – гаркнув він, втрачаючи терпіння. Обернувся тут же до Ніка. – Ніж помив? Принеси сюди!

– Медведєв дзвонив, Медведєв… – квапливо заторохтів хазяїн. – Я його років п’ятнадцять тому знав, коли переїхав сюди. Він мене вів до розвалу Союзу… Потім затих, і я думав – усе… Три місяці тому подзвонив і сказав, що мене знову «включили»… Я ж людина підневільна…

Сахно сів навпочіпки, тримаючи в руці напоготові вимитий ніж.

Із плутаної розповіді переляканого на смерть хазяїна стало ясно, що він, колишній «сплячий» агент КДБ, вважав себе вже пенсіонером, коли його повідомили, що попереду багато нескладної роботи. Відмовитися він побоявся й відтоді займався «опікою» Ніка і Сахна, водночас пильнуючи за ними. Він же винайняв до їх приїзду квартиру, в якій вони жили. Про «трірського» Вайнберга він нічого до пуття не знав. Знав тільки, що той, мабуть, агент, який теж відколовся з серйозними зв’язками та справами. Тому і з’явився наказ його «дістати».

– Це усе гроші, гроші… – мовив насамкінець хазяїн. – Ідеологічна війна скінчилася, зараз воюють тільки за гроші…

– А Погодинський? Для чого ми мали налякати його? – запитав Нік, згадавши старого ресторатора.

Хазяїн затнувся. Було видно, що він напружено думає, що саме сказати.