Розділ «37»

– Сідай! – посміхнувся Сахно. – Гадаю, що ми можемо поки що тут пожити. Поки він не повернеться. В усякому разі голодними не залишимося…

– А він нікуди не від’їздив, – мовив безбарвно Нік.

– В якому розумінні?

– Він повісився… Там, нагорі!

Сахно закляк. Обличчя його прибрало невдоволеного спантеличеного виразу.

– Він що, мудак? – мовив Сергій через кілька хвилин.

Нік знизав плечима.

– Однаково сідай! – сказав Сахно. – Хрін із ним! Залишив нас без бабла, зате з продуктами.

Нік сів за столик, автоматично взяв із тарілки шматок шинки, засунув у рот і почав жувати, втупившись у заґратовану пащу темного каміна. Думати не хотілося.

Сахно сходив на кухню, приніс келих і ще дві пляшки пива. Налив Ніку й собі.

– А ти там бабла не пошукав? – запитав він неголосно. Нік перевів загальмований погляд із каміна на напарника.

– Де?

– Ну там, у нього. Може, там сейф у стіні…

Нік заперечливо хитнув головою.

– Гаразд, пиво доп’ємо – я сам подивлюся.

Вони сиділи ще півгодини, перш ніж Сахно пішов на другий поверх, залишивши Ніка за столом.

У порожньому залі ресторанчика Ніку раптом зробилося холодно. Він сходив на кухню, погасав по кутках і, знайшовши почату пляшку «Абсолюту», повернувся. Налив на денце пивного келиха – шукати чарку було вже ліньки.

А на вулиці вже червоніло, опускаючись, вечірнє сонце. Його виразні жовті промені падали на ліву стіну ресторану й освітлювали якусь тарілку, що висіла там замість картини. Нік, випивши горілки, підійшов і з тупою цікавістю розглянув цю тарілку. На ній був зображений пітерський Мідний вершник.

Повернувшись за стіл, Нік знову налив собі «Абсолюту», але тут до нього несподівано повернулася воля. Згори ледь чутно потріскували під ногами Сергія стельові перекриття. Він, мабуть, перевертав житло старого в пошуках грошей. Нік, прислухаючись до цих кроків, замислився про своїх – дружину та сина. Спробував вирахувати, за скільки кілометрів перебував він тепер од Саратова. Відчув, що відстань ця, нехай величезна, ще дужче збільшувалася з кожним днем. Збільшувалася в якихось інших вимірах. Ясно, що в часі теж, але час можна було перемножити на кілометри тільки в дорозі, а його шлях зупинився. Він тепер ні віддалявся, ні наближався. Він тепер завис. Він так чекав початку подій, наче будь-яка подія стала б початком дороги назад. Але от замість початку цієї дороги він тепер сидить і сам себе обслуговує в ресторані, на другому поверсі якого висить мертвий хазяїн, в речах якого порпається напарник. І нехай порпається, може, дійсно знайде якісь гроші, адже марки в них уже закінчуються. Та й невидиме телефонне керівництво, як воно поставиться до самогубства Погодинського? Хоча не їх у цьому провина.

Нік усе-таки ковтнув іще горілки й сам спростував останню думку. Провина була таки їх, але на їхньому місці могли опинитися й інші.