Розділ «37»

Поки Сергій виїжджав на дорогу, Нік вивчав атлас. Судячи з карти, дорога від Дюрена до Моншау була вузькою і далеко не прямою.

– Може, краще завтра зранку? – невпевнено мовив Нік, глянувши на напарника.

– Ні, треба його сьогодні притиснути… Він, може, і втік уже куди-небудь… Не думає ж він, що ми не повернемося за поясненнями?

Нік зрозумів, що Сергій цілком може виявитися правий. Тепер навіть порада старого отримувати гроші в більшому містечку став абсолютно зрозумілою. Він просто хотів виграти час. І тепер шансів застати його в своєму в ресторані було мало. Але треба було їхати. Перевірити все особисто, якщо вже він у дурні їх пошив.

Виїхали на автодорогу. Повз них пролетів і залишився позаду покажчик із назвами населених пунктів, серед яких промайнув і Моншау. Дорога бігла посеред лісу. Знову сосни обабіч. І виляла вона то праворуч, то ліворуч.

Їхали довго, години дві.

Нарешті з’явився знайомий центр перестаркуватого туризму. На набережну виїхали з іншого кінця міста. Та й опинилися на іншій набережній, так що довелося повернутись і переїхати по мосту річечку.

Як тільки зупинилися перед рестораном «Маша», у Ніка абсолютно зіпсувався настрій. Ресторан був зачинений.

Нік обернувся до Сергія. Подивився на нього стомлено-запитливим поглядом. Чомусь зараз йому хотілося покладатись на ініціативу Сахна. Щось підказувало Ніку, що інтуїція, ведена злістю та бажанням помститись і покарати, продуктивніша.

Сахно мовчки вийшов із машини. На Флюссштрассе було безлюдно. Ні машин, ні пенсіонерів, які прогулюються, що, як здалося минулого разу, вподобали містечко та обсіли його, як вороння.

Нік акуратно причинив за собою дверці лімузина. А Сергій уже заглядав усередину ресторану.

– Треба знайти задній вхід і вломитися туди, – сказав він не обертаючись.

Сахно пройшовся поглядом по фасадах споруджених упритул стіна до стіни будиночків. Ясно було, що коли й шукати задній вхід, то шукати його треба позаду цієї низки будинків.

Залишивши машину перед входом у ресторан, вони пішли по набережній. Метрів через двісті побачили вузький прохід між двома магазинчиками і пірнули в нього.

Вийшли на асфальтову доріжку, вздовж якої стояли сміттєві баки. Стояли якраз у місцях виходу на цю доріжку асфальтових стежин, що ведуть до задніх дверей магазинів і кафе.

По доріжці рушили назад.

Зупинилися біля сміттєвого пластмасового бака, на якому акуратною рукою було виведено напис «Masha».

– Наша Маша гучно плаче, – мовив Сахно і посміхнувся, впершись поглядом у задні двері ресторану.

У благополучній країні – двері легкі та з віконцем, аби пропускати денне світло. Ці двері не були винятком.

Сахно стукнув по них кулаком, і двері затріщали.