Розділ «37»

– Он кнопка дзвінка! – підказав Нік.

– Якщо вдома, то вже почув.

Але в ресторані нікого не було. На дверний гуркіт ніхто не зреагував.

Сергій оглянув двері, заглянув у замкову щілину. Потім обернувся до Ніка.

– Постій отам біля бака, поки я їх відчиню.

Нік одійшов. Озирнувся й на доріжці, що бігла позаду будинків, нікого не побачив.

Коли повернув погляд на задній вхід у ресторан, то побачив, що двері вже відчинені.

Поспішив туди.

– Зачини за собою! – почувся голос Сахна. Нік причинив двері, мигцем помітивши, що язичок слабенького замка був одігнутий убік.

– Ти де? – крикнув він.

– Прямо по коридору і ліворуч.

Пройшовши прямо і ліворуч, Нік опинився перед входом на кухню ресторану, де перед відчиненим холодильником стояв Сергій і жував шматок шинки.

– Я щось зголоднів, – мовив він, озираючись на Ніка. – Якщо він і втік, то ненадовго. Хто ж такі запаси залишає? Йди подивися нагорі, а я поки що перекушу. Підігріти тобі щось?

Нік кивнув, повернувся в коридор. За одними з дверей побачив сходи нагору.

Піднявся. Тут уже був не ресторан, а житло. Троє дверей, під ногами килимок, на стіні акварель із краєвидом собору Василія Блаженного.

Нік почав із лівих дверей, за якими розташовувалася невелика спальня з подвійним дерев’яним ліжком, дзеркальним столиком і маленьким телевізором, поставленим у кутку на тумбочку. На стіні висіли два бляклі натюрморти, а на дзеркальному столику в залізній рамочці стояла фотографія якоїсь жінки років п’ятдесяти. Нік підійшов, подивився на фото. Знизав плечима. Якось і легко, і незвично було перебувати в чужому будинку. Внутрішня двоїстість одночасно і заспокоювала його, і дратувала. Мовби він і хазяїном тут був, і злодієм.

Злість на старого пройшла, та й не злість це була, а щось інше. Може, образа, але образа неглибока. Хоча саме вона і надавала йому право зараз розглядати внутрішню частину чужого життя, розглядати спокійно, як розглядають декорації вже побаченого спектаклю.

За другими дверима Нік побачив кабінетик із одним віконцем, яке виходило якраз на набережну. Письмовий стіл, дві книжкові шафки і крісло, що крутиться, займали ввесь невеликий простір. Зате якщо сісти в крісло, то погляд сам ширяв за шибку і відпочивав на іграшкових будиночках, які стоять такою ж суцільною низкою вздовж набережної по той бік річечки.

За третіми дверима в невеликій вітальні на ремені, що звисав із гачка для люстри, висів сам хазяїн. Люстра лежала під ним на килимі поряд зі стільцем, що впав.

Нік завмер у дверному отворі. Мороз пройшовся по хребту, як знеболюючий укол. Він просто бачив перед собою труп, що висів на ремені, і нічого не відчував. Тривало це декілька секунд, після чого дія знеболюючого морозу закінчилася, і Нік, зробивши повільний крок назад, зачинив перед собою двері. Постояв іще кілька хвилин біля сходів, борючись зі страхом, що намагався здолати його думки. Потім утік вниз по сходах. Зупинився, блідий, у кухні, але Сергія там не побачив. Сергія він знайшов у ресторані за кутовим столиком. Той пив пиво і заїдав його шинкою.