Розділ «37»

Сахно оглянув себе, одягненого повністю в джинсу. Потім подивився на Ніка.

– Та ні, нормальні гробарі! – мовив із посмішкою.

Вирішили їхати в Дюрен, хоча до нього було далі, ніж до Кельна. Сахно спочатку вимагав, аби їхали в Кельн, але Нік навідріз відмовився. Він зрозумів, чому Сергія тягне у велике місто. Врешті-решт, Сахно здався.

Години через півтори вони в’їхали в сіреньке двоповерхове містечко. Проїхалися його вулицями. Знайшли двоповерхову стоянку, полишили лімузин.

Поряд зі стоянкою висів покажчик у бік центру міста. Вони мовчки пішли вуличкою, що вела в центр. Повз них проїздили велосипедисти, і було їх якось забагато. Рухалися дуже організовано і кілька разів навіть сигналили своїми дзвіночками двом пішоходам, поки Нік раптом не зрозумів, що йдуть вони по велосипедній частині тротуару, пофарбованій у червоний колір. Перейшли з червоної смуги на звичайну асфальтову.

– Занадто здорова нація, – похитав головою Сахно.

Центр Дюрена був уже триповерховим і складався з двох площ та однієї торгової вулиці.

– О! Дивися! – Сахно зупинився перед приємним на вигляд кафе, в якому двоє товстунів у рожевих робочих комбінезонах пили пиво з великих келихів. – Сюди потім зайдемо!

Нік кивнув.

Незабаром вони зупинилися перед акуратною триповерхівкою Дойчебанку.

– Ну що, вперед і з піснею! – скомандував Сахно. – Еге, стривай! Дай десять марок, я тебе в кафе почекаю.

Поряд зупинилася старенька і явно приготувалася про щось їх запитати.

Нік знехотя витягнув купюру і простягнув Сахну. Як тільки Сергій відійшов, німецька старенька запитала Ніка, як пройти на вокзал. Нік їй допомогти не зміг, і вона попрямувала до наступного перехожого.

По усьому внутрішньому квадрату банківської зали за акуратними віконцями сиділи службовці. Відвідувачів було небагато, і вони всі, на відміну від Ніка, знали, в якому віконці вирішувати свої справи. Нік пройшовся вздовж стійок, читаючи написи пояснень. Знайшов потрібне віконце і простягнув туди чек.

Літня блондинка за віконцем привіталась, узяла рожевий папірець чека в руки. Подивилася на нього уважно, потім обернулася до комп’ютера. Побігала пальцями по клавішах, і раптом щось зупинило її, вона повернула погляд на чек. Потім подивилася на Ніка дещо спантеличено, хоча на її худому вилицюватому обличчі все ще прочитувалася професійна усмішка.

– Я не можу вам зараз видати по ньому гроші, – сказала вона по-німецьки.

– Чому? – здивувався Нік.

Вона підвелася, опустила чек на стійку перед Ніком і показала пальцем на проставлену рукою Погодинського дату в правому верхньому кутку.

– 23 травня 1999 року, – прочитав Нік.

– А зараз червень 1997, – сказала вона.