Розділ «Щирість спащан »

На якусь мить Підлужний з Яремою застигли, мов зачаровані, милуючись казковим видовищем. Та тут Буйко, а за ним і Орлик, нашорошивши вуха, заклично заіржали, та так, що Андрій аж здригнувся від несподіванки. Ярема зареготав і весело крикнув товаришеві:

— Почули кінський дух, а може, й кобилок... Он як іржуть!

І справді, хлопці відчули лоскітливий запах горілої деревини, що було прикметою чийогось житла, і Андрієві пригадалася рідна домівка.

— Будемо спішуватися і по схилу байраку спробуємо спуститися донизу! — рішуче викрикнув Андрій і сплигнув на сніг.

Оглянули ноги коней, і, роз’єднавши прив’язі, Андрій повів Буйка. Озирнувшись, побачив, що Орлик слухняно йде позаду них. Важко було стомленим коням подолати крутосхил, але мало-помалу вони таки досягли низу байраку і почули, як десь неподалік завалували собаки.

— Тримаймося ближче один до одного, та зброю підготуй, Яремо! — голосно промовив Андрій, і за якусь мить Зірочка вже йшла поряд із Буйком.

У віконцях приземкуватих хатинок стало з’являтися світло, і хлопці побачили, що з дверей стали вибігати люди і зникати поза хатами. Під різноголосий гавкіт почули чоловічий крик:

— Обзивайтеся, хто такі будете, а то палити почнемо, тут вам і гаплик настане!

Підлужний зупинився і, ховаючи пістоля, заволав у бік хатинок:

— Козаки ми! Повертаємося на зимівлю з-під Чигирина... Заблукали у цій клятій хуртовині!

Після нетривалої мовчанки з-за рогу хатинки визирнув чоловік і крикнув:

— Забожіться, що ви — козаки!

Андрій викрикнув, з якого вони полку, підтвердивши свою причетність до козацького роду.

— Підходьте ближче. Але ви на мушці... Не брикайтеся, ми у вас зброю заберемо! — говорив чоловік, наближаючись до хлопців.

Коли підійшов, козаки привіталися і віддали свої пістолі.

— Йдіть до хати, там і говорити будемо, — правив далі чоловік, ступаючи поряд із ними.

Наблизилися до оселі, і побіля них з’явилося десятків зо два міцних дядьків та парубків. Молодші мовчки взяли їхніх коней за поводи і повели до навісу, захищеного з двох боків стінами. З боку хатини було видно, що там відстоювалися коні. Козаки, обтрусивши з одягу рештки снігу, зайшли до оселі, пригнувшись перед низькою луткою дверей.

— Доброї ночі у вашій хаті! — привіталися з присутніми і, ставши перед покутем, наклали на себе правицею хрест.

— Оце видно, що наші хлопці! — задоволено промовив дядечко, що ходив їх зустрічати, і наказав двом господарочкам налити теплої води у кадіб.

Не відчувши неприязні, Андрій і Віктор стали стягувати з себе зашкарублі кожухи та знімати з чобіт вовняні обвивки. Господарочки, Феодора та Прісина, заходилися допомагати хлопцям звільняти чоботи від них, примовляючи: