Розділ «Щирість спащан »

Усі задоволено засміялися, а Волок не без гордощів відповів:

— Ми тут десь із тридцять років зимуємо, а осіле життя встановилося останніх років із десять... Зветься місцина Ягідним байраком. Про нього і на Січі знають, як і про Кільчень нашу. Ще називають спащанами, бо ж татари жодного разу не відшукали наш зимівник. Багато люду переховувалося в цьому байраку під час татарської навали.

Микола замовк на якусь хвилину, проте, бачачи цікавість в очах гостей, продовжив:

— Що гарна, то гарна місцина... Тут поряд і річка Кільчень протікає. Вода в ній, немов джерельна, а риби... Коли витягуємо, аж дрижаки беруть: соми — по півлюдини, а малечу мішками сушимо, особливо в’юна та линів...

Тут утрутився в розмову сивобородий дідусь на прізвище Голик, додавши:

— І лови на дичину гарні... Птиця сама в петлі лізе, а зайці попід хатинами вештаються.

— Діду, а розкажіть, як одного разу татари все ж таки потрапили у наш байрак, — попрохав парубок Мусій Левух і засміявся.

Дід Голик трохи знітився, а потім таки став розповідати:

— Та ви вже, діти, чули безліч разів, а хлопцям розповім... Їхали ми з Січі в Ягідну за провіантом, було це восени... Запримітили, що за нами приховано вчепилися позаду татарські вивідувані...

Андрій із Яремою слухали розповідь бувалого січовика і дивувалися хитрощам цього дідуся.

— Не змогли ми від них відчепитися днів зо два, а коли були вже неподалік від Мисківського урвища, згадав я провалля, що чужі очі його могли б і не помітити, коли вершники нестимуться...

Козак Голик визвався бути принадою для татарських вивідувачів, тож у потрібному місці показався на очі переслідувачам та став, прикидаючись недолугим, втікати у бік непримітного провалля. Татари погналися за ним, як за зайцем, з улюлюканням. Голик довів переслідувачів майже до самого провалля і стрімко звернув... А там на ворогів чекала засідка. Несучись один поперед одного, переслідувачі зрештою, немов зграя чорних птахів, полетіли у провалля. Знизу неслося несамовите іржання коней та нестямні крики «літаючих» татар.

На краю прірви зупинилося двоє останніх, які встигли зупинити коней. Приходячи до тями, вони із жахом дивилися вниз, де конала їхня братія. Декілька пущених стріл довершили цю задумку до кінця, а козаки, впіймавши двох уцілілих коней, навантажили на них татарську зброю і вже надвечір були в рідному Ягідному байраку.

Присутні сиділи роззявивши роти і тільки підсмикували вуса й нетерпляче очікували кінця оповіді. І коли татари вже летіли, немов птиці, у провалля, задоволено загули, підхвалюючи старого Голика.

Козаки також похвалили дідугана, а Ярема, сміючись, звернувся до нього:

— Так ви, діду, бачили, як татари літають?!

Усі зареготали з дотепного жарту, а дід Голик, сміючись, ствердно кивав головою. Далі прийшла черга Андрія та Яреми, і вони із запалом розповідали про пригоди своїх друзів, інколи згадуючи, що і вони там були десь недалечко.

У хаті було замало місця, і у віконця стали вигупувати парубки та дівчата, які не мали змоги хоч на поріг ступити, аби роздивитися справжніх козаків, молодих та гарних. Андрій, оглянувши всіх довкола, весело промовив:

— Залишилося трохи пройти, і ми вже будемо вдома, на Присамарщині, у моїй рідній Михайлівні, — і, помовчавши трішки, додав: — Чекають на мене з весни. Не міг вісточки переказати...

Ярема на запитання хлопців, звідки він, повідомив, що з-під Чортомлика, а зимуватиме разом із побратимом Андрієм. Спащани залишилися задоволеними розповідями хлопців і почали виходити з хати Миколи, бо у дворі голосно кричали, щоб відпустили хлопців на вечорниці. Волок підвівся, розвів руками і звернувся до козаків: