Розділ «Врятувати московітів! »

— Який добжий кінь.... Поїж загребу. Тихо, тихо будь...

Жеребець, поглядаючи на Андрія, невдоволено форкав ніздрями, а коли козак пестливо погладив його по щелепі, дав узяти себе за вузлу. Андрій гладив коня, розмовляючи з ним, вставляв у фрази польські слова, а коли той перестав форкати, простягнув на відкритій долоні загребу, і жеребчик, втягнувши в себе повітря, понюхав гостинець. Козак заохочував:

— Бери, забирай... Це смакота, а ти ж голодний...

Смоляний жеребчик, поводивши якусь мить губами по загребу, забрав його.

Підлужний задоволено погладив шию скакуна, оглянув тулуб та гомілки, перевірив цілість стремен і, взявшись за вузду, ступнув ногою в стремено й миттєво опинився в сідлі. Буйко, так уже подумки назвав жеребця Андрій, сіпнувся з місця, але міцні руки їздця стримали його норов. Кінь, нервово тупцюючи на місці, косив очима на Андрія, проте вгамувався після ласкавих слів нового господаря. Андрій направив Буйка в поле і, проскакавши по колу, повернувся до Орлика. Обнявши свого коня, нашептав йому у вухо:

— Ти, Орлику, не ображайся... От одужаєш, і знову будемо разом!

Валка витягнулася, готуючись повертатися в Чигирин, і Андрій, прив’язавши Орлика до сідла Буйка, вирушив разом з усіма в дорогу. Дійшли до Чигирина вже в темряві і стали допомагати пораненим московітам, ляхам та своїм. Андрій разом із Яремою взявся допомагати пораненому ратнику із Сєвська, а той, уже отямившись, признав Андрія і ледь помітно приязно посміхнувся до нього.

— Що мучить рана — не переймайся. Тут знахарі щодня й не такі рани бачать, згоять... — заспокоював московіта Андрій.

А тоді, затримавшись, запитав:

— Як же звати тебе, ратнику?

Поранений, махнувши рукою, попрохав його нахилитися ближче і стиха промовив:

— Баранов Владімір... Сам із Сєвска, у воєводи нашего... Упрашивал, хотелось с казакамі повідатца.

Андрій вислухав і, поклавши руку йому на плече, довірливо промовив:

— Я попрохаю нашого знахаря Устима, нехай огляне твою рану... І травки тобі знайду доброї, живи...

Коли допомогли пораненим, Макар став скликати своїх на відпочинок до Йосьчиної стодоли.

Уранці Макарову десятку ніхто не турбував, і після тяжкого дня та ночі хлопці відлежалися на славу. Неспішно привели себе до ладу, повкладали набої до ладівниць і, поснідавши, стали готуватися до від’їзду на Січ. Андрій пішов у стайню глянути на Орлика і, як завжди, прихопив із собою загребу, щоб поділити її поміж обома конями.

Рана на шиї коня запеклася кров’ю. Оглянувши його уважно, Андрій зітхнув із полегшенням. Буйко стояв поруч і, коли побачив у руках Андрія загребу, потягнувся до неї губами. Андрій посміхнувся і, переломивши хліб, простягнув половину Буйкові. Не роздумуючи, жеребець став відривати шматки плескатої загреби, доки не забрав усе до крихти. Тоді Андрій простягнув другу половину Орликові, і той потроху став їсти.

По обіді Пилипенко, зайшовши у стодолу, весело оголосив:

— Хто на Січ — збираймося. Завтра вдосвіта у дорогу!..

Андрій був радий такій звістці, але зараз же подумав про Орлика: «Ачи зможе він витримати тяжкий шлях?»