Розділ «Врятувати московітів! »

— Хлопці, їхні голови дорожчі за наші! Уперед!

Андрій всією своєю сутністю відчув вирішальність цієї миті, тож із диким ревом та несамовитою силою, що прибула невідомо звідки, накинувся на вершника, який був поряд із ним, і помахом шаблі відсік йому руку до плеча. Кров бризнула у різні боки тугими цівками, і супротивник, немов важкий сніп, звалився на землю. Стрій козаків однією лавою став пробивати собі шлях до обозу, і ті поляки, котрі нападали на московітів, розвертали коней... Над місцем кривавої сутички вже лунали переможні крики переяславських козаків і московітських ратників.

Раптом увесь цей гвалт заглушили бойові кличі з Гусакової сотні: «Бий супостатів! Рубайте до ноги! Не випускати жодного!» Андрій побачив, як місце сутички стали півколом охоплювати козаки з їхньої сотні. Тих ворогів, що встигли пуститися навтьоки, настигали і били з усього лету на погибель. Ляхи спробували стати колом, але не встигали, бо того чи іншого настигала шабля або козацька куля.

За короткий час було винищено майже весь загін ляських вершників, а ті, що були живі, кидали зброю. Тут почулися голоси від московітського обозу: «Добівайте іх, братци! Оні нас не щаділі!» Тепер залишки польського загону опинилися, немов поміж двох вогнів, і московіти стали щосили тиснути залишки ворожих вершників убік козаків. Хлопці з сотні Петра Гусака добивали очманілих від безвиході ворожих вершників. Та все ж двом удачливим кіннотникам вдалося вирватися з тісняви, і вони щодуху помчали від місця загибелі майже всього їхнього загону. Пролунав могутній голос Гусака:

— Догнати! Не впустіть!

Відірвавшись від сотні, двоє метких козаків полетіли навздогін полякам, і Андрій побачив здаля, як повилітали із сідел обидва ляські втікачі. Через деякий час козаки повернулися, і Заброда, наблизившись до своїх, розпачливо промовив:

— Такі кожухи довелося зіпсувати!.. Чому вони втікали?

Підлужний підскочив до московітського обозу з державцями і побачив, що серед них чимало вбитих та поранених. Бувалі козаки вже прийшли на допомогу: зупиняли кровотечу та перев’язували рани.

Андрій побачив ратника, який, кволо махаючи рукою, кликав до себе, просячи надати допомогу. Коли наблизився, той показав поранення, прийнявши з живота руку, якою він стримував витік крові. Андрій зняв зі спини мішок і, попорпавшись в ньому, дістав перев’язи. Розірвавши на пораненому одіж, добрався до рани, з якої сочилася чорно-червона кров.

— Дісталося тобі, братчику! — оглянувши поріз, забідкався Андрій, а потім притиснув рану і вичавив з неї згустки крові.

У його мішку був сухий подорожник, який дуже знадобився. Притуливши пораненого до дерева, обмотав його перев’язом навколо тулуба. Закінчивши справу, Андрій підбадьорливо мовив до ратника:

— Заживе! Ще й не такі порізи заживлялися... Повернешся до своєї Москви!

Поранений ратник затуманеним поглядом дивився на Андрія, а тоді стиха вимовив:

— Не с Москви я, братец... Із Сєвска ми. Царских посланцев вели к Богдану вашему.

Андрій не став надокучати йому розмовами, а заходився допомагати іншим. Поранених поклали на санях, турботливо понакривавши кожухами, знятими із забитих ляхів! Козаки ходили навколо, визбируючи зброю і теплу одяганку. Звідусіль чулися здивовані голоси: «Ви погляньте, у них навіть холоші кожушані! Добре ляхи одяглися... Можна і на снігу спати...»

По засніженому переліску зганяли коней, що порозбігалися після втрати своїх господарів. Андрій нарешті звільнився від клопотів і підійшов до Орлика. На снігу побіля нього побачив кров’яні плями і, оглянувши коня, помітив глибокий поріз на шиї.

— Ану, Орлику, показуй, що це в тебе...

Кінь сумирно стояв і засмученим поглядом дивився на Андрія, раз по раз перебираючи ногами від занепокоєння. Швидко знайшовши Петра Гусака, Андрій схвильовано розповів йому про поранення коня. Сотник розуміюче вислухав і, сідаючи на свою Паву, кивнув у бік декількох десятків коней, промовив:

— Бери найліпшого!.. Скажеш, що я дозволив!

Здивований Андрій дивився вслід сотнику, але та порада була слушною: Орлик не зможе найближчим часом носити його на собі. І Андрій неспішно побрів до табуну коней, що норовилися і не підкорялися козакам, які намагались їх пов’язати. Він відразу кинув погляд на високого жеребця смолистої масті і, діставши з мішка шматок загреби, став наближатися. На віддалі простягнув руку в його бік і, тримаючи загребу, лагідно примовляв: