Розділ «Замах на Подолі »

Опинившись на Подолі, пішли разом із людьми, які гуртами сунули в якесь відоме їм місце. Андрій неспішно йшов з усіма, роздивляючись краєвиди Подолу. По праву руку було видно закуту кригою річку Почайну, а ліворуч і прямісінько перед ними виднілося декілька величавих пагорбів, що майже нависали над містом.

Андрій, навчаючись у Свято-Миколаївському монастирі, знайомився з минувшиною Києва і зараз не міг утриматись, щоб не поділитися з друзями своєю обізнаністю. Він схвильовано попрохав Макара Пилигіенка:

— Пане десятнику, дозвольте розповісти хлопцям про Київ...

Макар був не проти, але на своїх козаків пригримнув:

— Слухайте, а самі розглядайтесь навколо.

Андрій розповів, що на цьому місці в річці Почайні князь Володимир хрестив людей. От і з’явилися перші християни на Русі. Пагорби, які немовби оточили Поділ півколом, звуться Щекавицею, Хоревицею, а гора, попід якою вони йдуть, зветься Замковою... Так, розмовляючи, вони наблизились до Київської братської школи, побіля якої було вже безліч людей. Усі чекали появи Хмельницького.

Четвірка козаків трималась разом. Походжаючи поміж людей, непомітно приглядалися до них. Незабаром почулися вітальні вигуки, і всі стали протискатися туди, де вже вітали Хмеля. Юрба людей ледве не відтіснила козаків від головного видовища: десь там проїжджав із почтом сам гетьман.

Макар, лаючись то на своїх хлопців, то на людей, розштовхував усіх своїми могутніми плечима, пробивав Шлях поближче до гетьмана. Невдовзі вони вже побачили самого гетьмана, якому шанобливо допомогли звільнитися від стремен. Хмельницький пішов по червоній доріжці до хористів, що вітали його з усім братством. Здалеку Андрієві було видно, як гетьману накинули на плечі червоне корзно і вшановували його, осіняючи великим хрестом. Хористи стали співати величальну пісню, і юрба трішки вгомонилася та прислухалася до незвичайного звучання.

Після величань зачитували якісь петиції. Деякі слова долітали й до слуху козаків, але за гомоном неможливо було розібрати, про що йдеться. Тепер гетьман у супроводі могилянської братії вирушив уздовж довжелезного проходу, який сотворили ті, хто бажав його побачити.

Підлужний був недалечко від охоронців з його полку, які стояли суцільною стіною і не дозволяли простому людові добратися до гетьмана. Тепер уся четвірка зиркала навсібіч, придивляючись до людей, які махали гетьману. Макар Пилипенко також стояв, вимахуючи руками і між іншим даючи хлопцям знаки, щоб уважно дивилися навколо.

Андрій, удаючи із себе байдужого до загального святкового настрою, придивлявся до двох високих на зріст молодиків, які також не поділяли загальних веселощів. Він несподівано для себе доброзичливо до них посміхнувся і невдоволено крутнув головою у бік гетьмана, що саме проходив поміж людьми. Один з молодиків розуміюче кивнув головою і став оглядатися навколо, ніби когось шукаючи.

У Підлужного з’явилося передчуття небезпеки, а гетьман, вітаючи людей, уже наближався до них. Андрій непомітно кивнув Яремі у бік молодиків і з таємничим та погордливим виразом на обличчі став пробиратися ближче до незнайомців. Зупинившись майже поряд, підморгнув одному і показав кивком голови у бік гетьмана, що вже стояв у десяти кроках від них, потискував руки тим, хто примудрився просунути їх поміж охоронцями. І раптом ближній до Андрія молодик засунув руку за пазуху і став витягати пістоль. Його супутник зробив те ж саме.

Андрій на якусь мить застиг від несподіванки, і йому навіть подумалося, що це звичайне самонавіювання, проте відчуття мисливця і воїна взяло гору. Коли ті стали цілитися в гетьмана, він миттєво кинувся до зловмисників і, зваливши на них парубійка, що стояв поряд, штурхонув їх обох. У ближчого від нього пістоль випав з рук. Далі Андрій, уже в якомусь шаленстві давлячи парубійка, що лежав, дістав до витягнутої руки з пістолем другого молодика і підштовхнув угору. Гримнув постріл, і зловмисник, випустивши з рук зброю, спробував утекти.

Серед загальних хвалебних вигуків, співів, які неслися від семінаристів, та церковного передзвону ніхто не звернув уваги на одинокий постріл з пістоля. Підлужний побачив, що до них протискуються хлопці з його десятки, і, зробивши відчайдушний рух уперед, встиг ухопитися за каптур стрільця, який намагався втекти. Смикнув щосили, а втікач тяг Андрія за собою, валячи людей на своєму шляху. Та на якусь мить молодик призупинився, і Андрій став давити його всім своїм тілом донизу. Тут підоспіли хлопці, і всі гуртом навалилися на молодика. Йому нічого не лишалося, як присісти. Андрій чув позаду нього метушню та лайку то на своїй мові, то на польській. Утікач притих, притиснутий до землі вже трьома козаками, і коли стало чутно, що Хмельницький пройшов далі від цього місця, Андрій наказав хлопцям скрутити руки зловмиснику.

Люди, зрозумівши сутність подій, звільнили місце сутички, і хлопці підняли обох нападників із землі та зі скрученими назад руками повели далі від натовпу. Макар Пилипенко йшов позаду, тримаючи напоготові пістоль та просячи перехожих, щоб звільнили шлях. Знайшли місце, де вешталося менше люду, і, посадивши обох нападників просто на сніг, спинами один до одного, обкрутили мотузкою. Макар залишив хлопців охороняти невідомих, а сам кинувся шукати сани, аби чимскоріше вивезти їх звідси. Четвірка козаків, обступивши півколом зв’язаних незнайомців, пильно видивлялася навкруги та покриками відвертала людей від цього місця.

Андрій побачив, як до них швидко наближалися сани з двома людьми, і подумав, що це вже Макар Пилипенко хутко поспішає... Але то були чужі люди. Коли сани наблизилися, хлопці побачили в руках їздців зброю, направлену в їхній бік. Ближче до саней був Олег Капелюжний, і він, тримаючи пістоля поперед себе, кинувся їм навперейми. Постріли пролунали майже одночасно, і з саней вивалився навзнак чолов’яга, який сидів поряд із візником.

Через деяку мить упав лицем уперед Капелюжний, а з саней, що порівнялись із хлопцями, ляснув ще один постріл, і в ту ж мить хлопці один за одним розрядили свої пістолі в їздця. Сани помчали далі, і стріляти більше не було сенсу. Тепер усі дивились услід саням. Андрій зі здивуванням побачив, як одинокий їздець став хилитися набік і, випавши із саней, все ж тримався за віжки. Але тепер некерований кінь вивертав голову набік, прагнучи звільнитися від безпорадного господаря. У цей час сани з наскоку вдарилися об дерево і, перевертаючись, потяглися далі, а їздець, випустивши віжки, покотився по снігу.

Підлужний прожогом кинувся до пораненого їздця, а коли підбіг та поглянув на нього, зрозумів, що той уже не встане. Швидко повернувся назад, де Ярема з Білим клопотались біля пораненого Капелюжного, який лежав горілиць. Сполотніле лице було заюшене кров’ю. Хотіли перев’язати, але він перестав подавати ознаки життя.

Ярема з Білим взяли бездиханне тіло Капелюжного і стали перетягувати ближче до пов’язаних зловмисників. Андрій прикрив лице козака його ж яскравою синьою китайкою, якою він при житті обмотував шию.

Тепер звернули увагу на зв’язаних. Одні: із них сидів, опустивши голову на груди, а на добротному кунтуші виступила кров’яна пляма. Підлужний підняв голову молодика і побачив, що від нанесеного пострілом із саней поранення він помер.