Розділ «Гірка новина »

— Не тривожся, дитино, мати тебе виходить... А Санько хай іде собі... Він дужий, знайде своє щастя...

Софійка посміхнулася і сумовито промовила:

— Та я вже і не турбуюсь за себе... А як Санько буде? Ми ж так покохалися...

Санько відчув на своїх долонях сльозинки, що текли з дівочих очей, і став витирати їх своїми зашкарублими долонями, та не встигав, і тоді притулився до Софійчиного обличчя.

Дівчина підняла руки і обхопила його за шию. Санько відчув, як через тепло і проникливість сліз танув холод зустрічі, а потім зник зовсім, коли він став ніжно обціловувати її личко, мокрі від сліз очі. Вони зараз відчували тільки одне одного, світ десь відсунувся далеко-далеко, і навіть мати принишкла в ногах у Софійки. Закохані тулилися в обіймах, і всі біди та негаразди відкотилися геть на край світу. Висохли сльози на очах у дівчини, лице її пахкотіло жаром кохання, і вона, сама не розуміючи, звідки ці слова, шепотіла:

— Не йди від мене, коханий мій, бо полізу за тобою на колінах... Я так на тебе чекала.

Санькові від цих жаданих слів перехопило подих. Він нічого не зміг відповісти, а тільки стискав її долоні і виціловував їх — пальчик за пальчиком, доки відступила судома від горла. Він притулився губами до її вушка і безперестанку нашіптував:

— І не думаю нікуди йти... Ми вдвох підемо вінчатися. Ми з тобою будемо разом...

Нарешті вони ніби отямилися, згадали, що поряд із ними мати, і Софійка вже твердо звернулася до неї:

— Мамо, нехай Санько у нас лишається. Тато ще й досі не повернувся. Важко нам...

Мати покірно кивала головою, і сльози радості чи журби рясно котилися з її очей.

Ядвіга піднялася з ліжка та промовила до гостя:

— Ти, Саньку, роздягайся, хоч кожух зніми. Я зараз затоплю піч, стане тепло і в нас.

Санько відірвався від Софійки і поспішно сказав:

— Та я зараз дрівець піднесу. Тільки свого Воронька ближче десь прив’яжу...

Ядвіга опанувала себе і помахом руки зупинила Санька:

— Зараз я сама все зроблю, а ти ходи за конем приглянь. Заведи в нашу стайню, там йому затишно буде.

Санько доброзичливо поглянув на жінку і, кивнувши Софійці, пішов до свого Воронька, що вже зачекався його.

Швидко завівши коня до стайні, Санько вхопив цеберки і побіг донизу, де була криниця. Набравши води, напоїв свого Воронька. Душа його співала та віщувала безмежне щастя поруч із коханою Софійкою. Він влетів у хату і з порога майже закричав:

— Треба води наносити, а потім гілляччя притягну надрова. Я все зроблю...