Розділ «Загадковості під Замостям »

Полк Кривоноса пішов на приступ, а сотні Петра Гусака пощастило більше: козаки пильнували відходи з фортеці з півночі і тільки здалеку чули, як іде бій. Промарнувавши цілий день, сотня нічого істотного для перемоги недодала, за винятком того, що виловили декількох багатеньких луків, які, прихопивши гроші, хотіли вислизнути із замку непоміченими. До темряви їхню сотню зняли з облоги, і розчаровані козаки мовчки їхали до свого табору.

Наступного дня, прокинувшись, Андрій виглянув з намету і побачив, що легенький сніжок стиха покриває землю. Чомусь стало неспокійно на серці, і так було увесь день. Йому захотілося бачити сніг у своєму краї, бачити свою домівку, Даринку... А ще — скоріше забрати Івана з ненадійного сховища у тітки Марти. Він підійшов до Макара Пилипенка, але той сказав, що поки це зробити неможливо, бо ж у ці дні можуть статися важливі події.

Минали дні, а подій ніяких не відбувалось, хіба що був іще один невдалий приступ до замку, але окрім смерті кількох десятків козаків він ні до чого не привів. У стані Максима Кривоноса устоялося якесь незрозуміле затишшя. Облога замку тривала, але на приступ уже не ходили.

Одного морозного ранку Петро Гусак, зібравши сотню, оголосив про закінчення облоги Замостя, бо ж узяли викуп від жителів. Повідомив про відхід полку аж під Білу Церкву, а потім із сумом розповів, що їхній полковник Максим Кривоніс тяжко захворів. По лінії козацьких вершників пронісся розпачливий гомін, який уразив Підлужного. Він згадав Кривоноса, який вручав йому шаблю за бойові успіхи, згадав також і битви за його участю. Крутий норов у полковника, проте він справедливий до простих козаків.

Стали вже готуватися до зворотного шляху до рідної, але такої далекої домівки. Андрій знову звернувся до Петра, нагадав про поїздку в Раханє, де вони мають забрати пораненого товариша. Петро доручив готуватися всій Макаровій десятці з їхнім возом, а для пораненого виділив окремий віз та їздового.

Виїхали вранці, напередодні зворотного походу полку, і під вечір уже були під Раханє. Розташувалися неподалік від селища, і хлопці пішли на вивідини. Утрьох обережно пробиралися до хатини тітки Марти, а слідом за ними Макар послав ще п’ятірку козаків на чолі з Кузьмою — для підтримки, про всяк випадок.

Хлопці лишилися в кущах побіля садиби, а Андрій, опинившись на подвір’ї, обережно підійшов до хатини і тричі постукав у вікно. Через хвильку двері відчинились і на порозі стала Марта, стурбовано вдивляючись у темряву.

— Це Андрій, тітко Марто... Ми прийшли за Іваном, нас тут троє, — тихо вимовив Андрій, зблизившись із мовчазною Мартою.

Господиня пропустила Підлужного у сіни, і майже відразу він опинився в обіймах Івана. Той весело промовив:

— А я начебто й знав, що ви сьогодні будете. Місця собі цілий день не знаходив...

Андрій на радощах, що бачить товариша живим, та ще й на ногах, жваво зауважив:

— Я думав, що ти на нас ображатимешся... Ніяк не виходило тебе забрати. Воювали...

Підійшла Марія і якось ніби не зовсім радісно привіталась до Андрія:

— Доброго вечора... А ми тут уже зазимувати вирішили, та ви не забарились...

Іван якось дивно поглянув на Марію і, нічого на це не сказавши, пішов зібрати щось на стіл. Звернувся до жінок:

— Тітонько Марто, Маріє, пригостіть чимось гостя з далекої дороги!

Не дуже клеїлась розмова за вечерею, та й не дуже раді були господині, що Іванові доведеться їхати від них. Підлужний збагнув, чому Марію після застілля огорнув сум, і, піднявшись, твердо промовив:

— Завтра вранці, Іване, готуйся в дорогу. Повертаємося до Запорожжя.

Марія від таких несподіваних слів Андрія швидко піднялась із-за столу і схвильовано промовила:

— Хлопці, а як же я?.. Не зможу вже більше без тебе, Іване. З вами піду до Запорожжя...