Розділ «Шлях до Замостя »

Заїхали в містечко, розташоване поблизу Куликівки, і на його кінці побачили валку підвід, що стояли щільненькими рядами, а сторожова варта ставила навколо неї огорожу з паль. Побратими дуже зраділи своїй зміні і, не довго збираючись, вирушили до табору. Макар швидко розподілив хлопців до справи, і зацокали сокири, зашавкотіли пилки, а вже під вечір огорожу було закінчено.

У містечку в цей час хоронили загиблих після татарського набігу. До Макара підійшли двоє місцевих із запрошенням пом’янути забитих. Макар не відмовився і разом з четвіркою відданих козаків відправився до містечка. Коли від’їхали від своїх, Макар побачив покинуте подвір’я з просторим сараєм та добротним будинком і звернувся до місцевого жителя Гната, який їх супроводжував:

— А чому тут немає господаря?

Чоловік, якого звали Гнатом, невесело відповів:

— От і їх поховали сьогодні... Покійний Хома засперечався з татарами, так вони забили його і дружину, а діти вже з ними не жили.

Макар Пилипенко помовчав, а тоді знову звернувся до Гната:

— А як би нам, пане Гнате, підправити будиночок та на час сторожі пожити в ньому?

— То не я вирішую... У нас є війт, з ним домовляйтеся, — швидко відповів Гнат, і вони попрямували до великого дворища.

Тут уже зібралися ті, кому судилося вижити після татарського пограбування. Вони стояли сумирно, чекаючи запрошення на відправну вечерю. Козаки чемно привіталися до гурту і, знявши шапки, благоговійно перехрестилися через праве плече. Почули голос, який запрошував до поминальної вечері, і всі зайшли до господи.

Частували чим Бог послав на такий тяжкий час, але Макар і хлопці були задоволені вже й від того, що перебувають серед звичайного люду та побіля мирського життя. Швидко повечерявши, люди піднялися, стали виходити на дворище та розсідатися на колодах. Поселянам було цікаво послухати, як вони гадали, козацького отамана.

— Пане отамане, у гетьмана Богдана з татарами мир, а ми чомусь знову постраждали від них... Чим же вони ліпші за поляка? — почав розмову війт.

Макар не поспішав відповідати, а війт з людьми чекали від нього тлумачення на таке болюче запитання. Нарешті десятник Пилипенко підвівся з колоди і, пригасивши люльку, відповів:

— Татари — наші споконвічні вороги, та іноді слово своє тримають, допомагають нам. Проте і серед них є непослухи і непокірні, які заради наживи прийшли на нашу землю, тому й грабують...

— Ми вже чекаємо, що вони повернуться і переб’ють нас усіх за майно, яке козаки відібрали в них, — продовжив своє війт Петро.

— Вони не повернуться... А ми прийшли, щоб звільнити вас від ляха та повернути віру ваших дідів, — продовжив Макар Пилипенко.

Андрій сидів, прислухаючись до розмови, а тоді додав своє:

— Львів — це руське місто, а поляк хоче його зробити своїм. Окатоличили людей, силою примушували переходити в іншу віру, а вам жити краще не стало.

Тут і Павло Година не витримав та додав:

— Ми на війну пішли за правду та істинну нашу віру, щоб землю нашу повернути назад від польського та жидівського гнобителя!

Макар кивнув головою і зауважив: