Розділ «Побіля Горині »

Іван подав знак Павлові, і той хутко зістрибнув з коня, припав головою до землі. Потім швидко піднявся з колін і, підійшовши до Івана, промовив:

— Почув тупіт коней. Їх чимало...

Треба було негайно повертатися до сотні, і друзі повернули по своїх слідах назад. Сотня не набагато відстала від них, і Іван швидко розповів Петрові Гусаку про те, що попереду рухається військо невизначеної сили.

— Хлопці, все одно ви будете попереду... Не підведіть мене. Самим не об’являтися, слідкуйте і край! — коротко наказав Петро, і козаки знову попрямували вперед.

Раптом почули іржання коней, скрип возів та людський гомін. Швидко вибрали безпечне місце і перехватили кінські щелепи поводом. Андрій тримав Орлика під коротку вуздечку і заспокійливо погладжував його шию. Кінь заспокоївся і стояв смирно, прядучи вухами. Підлужний шепнув Іванові, щоб потримав Орлика:

— Іване, допоможи, а я швиденько роздивлюся, хто це бреде.

Той мовчки кивнув головою, і Підлужний став видиратися на нагромадження з каміння, під яким вони знайшли собі прихисток. Не така вже й мала була ця камінна гірка, але Андрій вибрався таки на неї і побачив валку з возів, що рухалася кудись, а за нею важкою ходою чвалали люди. Їх супроводжували більше сотні вершників. Андрій швидко розпізнав татарський чамбул. Високі кожушані шапки на головах, у декого з кінським волоссям, своєрідна манера сидіння на конях. Він ще трішки обдивився все навколо, а тоді став обережно злазити з гірки, ледве стримуючи в собі якесь внутрішнє тремтіння від побаченого. З хвилюванням розповів Івану Яровому про все, а той трохи подумав і промовив:

— Подивися, Андрію, в який бік вони йдуть, та гарно роздивися навколишню місцевість!

Підлужний знову видерся нагору, дивився, як татари, прийшовши сюди нібито для війни з поляками, не забули про своє споконвічне ремесло — грабувати та неволити християнський люд. Нарахував бранців сотні зо три та помітив, що серед них чоловіків було замало, а в основному жінки, дівчата й підлітки. «Невже ми дамо їм забрати наших людей? Там дітей багато... Хто їм допоможе, окрім нас?» — гарячково міркував Андрій. Валка з возів порівнялася з Андрієвою схованкою, і він побачив, що вози оті завалені всіляким господарським крамом, одягом, кінською збруєю, мішками зі збіжжям. Почув легкий посвист знизу і став спускатися з гірки, думаючи, як проситиме Петра виручити бранців. Сотник стояв побіля гірки, а козаки розмістилися хто де, чекаючи слова свого старшого.

— Ну, так що ти там побачив?.. — став допитуватися Петро, і Андрій розповів про все.

— Давайте до мене десятників. Швидше! — наказав він Івану, і Павло з Саньком побігли до козаків, що були неподалік.

За хвильку вже всі зібралися біля Петра і мовчки чекали, що він їм такого скаже.

— Козаки, Хмель не вітає такі дії татар, але й битися з ними не дозволяє. Там по дорозі ведуть до татарського полону наших людей. Що маємо робити? — звернувся до своїх десятників схвильований Петро.

На деякий час запала незрозуміла тиша, і коли десь вище по дорозі почувся жіночий крик, Макар Пилипенко не витримав і промовив:

— А що, Петре, чи дорого наші життя коштують? Треба виручати, не шаблею, так помикитити головою!..

— Так пропонуйте, нехай думають ваші сиві голови, як це зробити, не зіпсувавши каші. Треба хитрістю... — закінчив він і запитливо глянув на козаків, що стояли, чухаючи потилиці.

Недовго тягнулась мовчанка, і знову Макар, піднявши руку, виступив уперед та почав говорити:

— Козаки, сотнику Петре, треба тихцем прослідкувати за ними... Коли стануть на нічліг, то мої хлопці викрадуть їхнього мурзу, а там, дасть Бог, обміняємо мурзу на наших...

Запанувала мовчанка, усі обмірковували задум Макара, а він стояв і нервово смикав за рукоять шаблі. Нарешті подав голос Василь Чепіга, товариш Макара Пилипенка з іншої десятки:

— Та вийде в нас!.. Що ж ми, віддамо наших бусурманам?!