Розділ «Побіля Горині »

— Та знаю, Іване... Але ж так хочеться пустити стрілу он у того, з пір’їною, — тихо промовив Підлужний.

Вершники про щось поговорили і зникли, неначе їх тут і не було.

— Ти бачиш, щось відчули. Мабуть, сліди чужі побачили. Ясир не хочеться віддавати, тож шукатимуть інший брід, — з досадою сказав Павло і плюнув у напрямку зниклих татар.

Тут підійшла сотня Петра Гусака, і Іван розповів про татарський роз’їзд.

— Знають, що була домовленість не брати ясир під час війни, от і обходять нас подалі, — махнув рукою Петро.

Спочатку «а лівий берег перейшла четвірка друзів, а коли вони знову обдивились прибережні кущі, переправилася вся сотня.

— Треба триматися напрямком на Підкамінь, — оголосив Петро і додав: — Якщо когось зустрінете, швидко приводьте до мене.

Ці краї були невідомі нікому, тому їхали майже навмання, вибираючи випадкові дороги, а бувало, що пробиралися поміж кам’яними яругами. Добре, що в цю жовтневу днину ще світило сонце і можна було по ньому визначити напрямок шляху.

Перед обідньою порою на шляху зустріли ще одну річку, і тут їм трішки поталанило. Побіля берега стояв човен, а в ньому копошилося двоє людей. Побачивши стільки озброєних верхових, вони від несподіванки ледве не випали з човна. Петро виїхав наперед і запитав:

— Люди добрі, звідкіля ви? Чи не бачили якихось загонів?

— Та ми, пане полковнику, з Підкаменя, а тут промишляємо на рибу, — відповів літній дядько з чорною бородою.

Петро помовчав якусь хвилину і продовжив:

— А скільки буде до вашого Підкаменя?

Тут молодший, подумавши, відповів сміливіше:

— А от як на конях, то ще й сонце не сяде, а ви вже будете на місці, — а тоді додав: — Там і місток є.

— А чиї ви будете в Підкамені?

— Та ми Гребні будемо... Нас усі знають, — неохоче відповів дядько з бородою і опустив голову.

— Так от. Гребні... Що ви нас бачили, не кажіть нікому! — з притиском вимовив Петро і, підстьобнувши коня, попрямував уздовж річки, а за ним — уся сотня.

Треба було поспішати, але не можна дуже віддалятися від річки. Сотня мала надію до вечора приєднатися до полку Кривоноса. Проте заради безпеки Петро знову вирішив пустити вперед роз’їзд із чотирьох друзів, а за головного знову призначив Івана.

Хлопці, відчуваючи швидке зближення зі своїм полком, їхали більш безпечно, об’їжджаючи кам’яні вирви та кущі. Підлужний відчув якусь зміну в щебетанні птахів, і назустріч їм стали траплятися звірі, що немовби втікали від когось, не розбираючи набитих стежок. Андрій крикнув Іванові Яровому, що треба зупинитися, але той також зрозумів, що неподалік люди. Четвірка сміливців застигла, прислухаючись до звуків.