Розділ «У Хмільнику »

Виїхали ранком наступного дня і переправлялися через Случ самотужки, в обхід дерев’яного мосту під Старокостянтиновим. Добре, що вода була ще не дуже холодною. Переправившись через річку, хлопці швидко зігрілися, побігавши по лівому берегу Случі, вкритому змішаним лісом.

Розділилися по троє та й вирушили на захід, усе більше заглиблюючись на землі, зайняті шляхетсько-польським військом. На подив козаків, до самого вечора не зустріли ніяких ознак перебування ворога. Розташувавшись на ночівлю, Макар з Андрієм вирішили оглянути місцевість.

Макар сказав, що необхідно заглибитися на захід, доки дозволяє короткий осінній день. Натрапили на малопомітну дорогу і, спішившись, вирішили спостерігати за нею. Уже готові були вирушати назад, як почули кінський тупіт, побачили чималий гурт кіннотників, що прямували на захід. Швидко замотали коням морди, лягли і затаїлися, спостерігаючи за вершниками. Підлужний нарахував декілька десятків драгунів, які поспішали до свого табору — можливо, повертались, дізнавшись, де стояла повстанська армія.

— Десятнику Макаре, щось будемо робити чи нехай собі їдуть? — тихо запитав Підлужний.

Пилипенко якийсь час мовчав, а потім відповів Андрієві:

— Якщо їх мало, то зуміємо полонити бодай одного. Уже сутінки, тож неважко напасти непомітно.

— Давайте спробуємо... Дізнаємося про все, і тоді не треба буде завтра пхатися далі, — зауважив Андрій, і Макар на знак згоди ствердно кивнув головою.

Вони почекали появи інших шляхтичів, що опікувалися безпекою головної групи вершників, котрі перебували позаду. З’явилися двоє, і козаки назирці, розмотавши кінські морди, поїхали за ними. Треба було вигадати, як непомітно наблизитися до поляків. Уже насувалися сутінки, а слушної нагоди не траплялося.

Нарешті ті двоє зупинилися та, роздивившись довкола, стали шукати, де б сходити до вітру. Макар кивнув Андрієві, і тільки поляки налаштувались до справляння своєї потреби, як козаки підскочили до них. Макар миттю рубанув одного по голові, а другий так і закляк у незручному положенні.

— Давай, швидше завершуй свою справу, — пригримнув Макар, і той, нервово зав’язавши штани, очманіло поглядав на забитого товариша.

Поки Андрій хутко приборкував коней, що стояли поруч, чекаючи на своїх хазяїв, Макар зв’язав шляхтича, який залишився живим, та допоміг йому сісти на коня. Козаки швидко прибрали забитого з дороги і, замівши сліди бойового нападу на ворога, швидко зникли.

Уже настала ніч, і лише по якихось невідомих прикметах та підсвідомих здогадах Пилипенко привів до місця ночівлі загону. «Пугу-пугу-пугу!» — викрикнув десятник, і вони завмерли, прислухаючись до відповіді, але такої не почули. Проїхали далі, і коли Макар знову протяжно пропугукав, з ліску неподалік почули відгук, тож через якийсь час уже були зі своїми. Хлопці швидко зняли полоненого і відвели вбік чотирьох коней, стриноживши їм передні ноги.

Вони швидко поїли, а тоді Пилипенко наказав нагодувати ще й полоненого. Після цього Макар допитав підляшка, якого, як з’ясувалося, звали Янушем, і всі влаштувалися спати.

Уранці хутко зібралися і, направивши вперед трійку козаків, поспішили назад до річки Случ. Боялися переслідування і за половину дня вже були на березі. Швидко склали одяг на сідла коней і уплав перебралися на правий бік Случі. Через деякий час уже були у своєму стані. Макар наказав Підлужному особисто вести полоненого до Ганжі, а сам ішов поряд, хитрувато поглядаючи на Андрія, який трохи знітився, бо ж мав уперше зблизька побачити пана полковника.

Підійшли до намету, і вістовий побіг доповідати про прихід вивідувачів. Іван Ганжа вийшов, радо привітався з Макаром Пилипенком і зацікавлено подивився на Андрія, та так, що той опустив очі додолу.

— Бачу, що привезли «язика»... Добре, зараз прийдуть сотенні, і він розповість усім про ляське військо! — весело промовив полковник. — А тепер, Макаре, зайди в намет, доки мої зберуться, а твій підручний нехай не спускає очей з цього підляшка! — далі розпорядився полковник.

Януш уже змирився зі своїм становищем полоненого і з цікавістю розглядав усе довкола. Побіля головного намету полковника стояв окремий ряд возів, які обрамляли три головні великі намети, а з внутрішньої сторони возів піднімався невисокий рів зо два аршини заввишки. «Добре, що полковника захищають окремо, і люду тут напоготові чимало розмістилося. Мабуть, особиста охорона, дебелі хлопці...» — роззирався навколо і розмірковував Андрій, бо ж уперше бачив, як охороняють полковників.

Через деякий час прийшли шестеро сотників. Вістовий передав наказ привести полоненого і залишився стояти побіля намету. Макар дав знак, і Андрій швидко зайшов у намет, завівши полоненого Януша з зав’язаними руками, та, залишивши його, вийшов.

Нарешті з’явився Макар Пилипенко, повідомив Андрієві, що його чекає сам Іван Ганжа. Коли зайшов до полковника, там іще були сотники, і всі з цікавістю стали розглядати Андрія, який стояв перед ними, розгублено дивлячись на присутніх.

— Так от ти який, Андрій Підлужний, молодий іще, а вже доброї слави зажив! — з пафосом промовив Ганжа і, взявши з рук одного із сотників гарну, з оздобою, шаблю, простягнув її Андрієві.