І, нарешті, існували італійські квестори, які призначалися в деякі місцевості Італії, наприклад, у гавань Рима Остію.
З екстраординарних магістратур варто назвати диктатора. Час її появи невідомий, але, найімовірніше, вона належить до давніх латинських магістратур. Формально диктатор призначався консулом, а фактично він обирався сенатом. Призначення диктатора проводилось у разі надзвичайних обставин (війна, внутрішні заворушення тощо).
Влада диктатора обмежувалася шестимісячним терміном. Усі магістрати перебували в їхньому підпорядкуванні, а щодо розпоряджень диктатора було недійсним veto народних трибунів, і він мав усю повноту влади (summum imperium). Як і на решту посад, диктатора обирали лише патриції, а перший плебей на цій посаді з'явився в 356 р. до н.е.
Диктатора називали також magister populi (начальником народу), а в знак виняткової влади попереду нього йшли 24 ліктори з пучками лозин, в які вкладалися сокири. Зазвичай він призначав собі помічника - начальника кінноти (magister equitum).
У разі затягування обрання консулів або у випадку їхньої загибелі сенат призначав interrexa (міжцаря), який повинен був організовувати нові вибори. Інтеррексом призначався один із сенаторів для головування в консульських виборчих комісіях. Він виконував свої функції впродовж 5 днів, після чого призначав собі спадкоємця і передавав йому свої повноваження. Той призначав наступного і так далі, до того часу, поки в центуріатних коміціях не обирали нових консулів.
Поряд з ординарними та екстраординарними магістратурами існували різноманітні комісії, як постійні, так і тимчасові. Серед перших потрібно згадати 5 комісій із кількісним складом 26 чоловік: кримінальні і нічні тріумвіри, які підкорялися міському претору і охороняли порядок у місті; колегія з нагляду за в'язницями, арештом і стратою злочинців; монетні тріумвіри, які відали карбуванням монет, та інші.
З-поміж екстраординарних комісій варто відзначити тріумвірів для наділення бідних громадян землею, тріумвірів для виведення колоній та інші комісії з 2, 4, 5, 7, 10 та 20 чоловік, які обиралися трибутними коміціями для виконання певних завдань. Під керівництвом магістратів перебували службовці (apparitores) і державні раби (servi publici). Перші були вільновідпущениками й отримували платню, утворюючи канцелярію магістрата. Це ліктори, посильні, глашатаї, переписувачі тощо. Державні ж раби виконували обов'язки тюремників, катів, служителів при храмах, використовувалися на громадських роботах.
Існують різні теорії стосовно питання про походження магістратур. Найбільшої уваги заслуговують вказівки на зв'язок римських магістратур з італійськими і, в першу чергу, латинськими. У ряді латинських міст зустрічаються претори (у Фалерах, Пренесті, Банти тощо). В Тускулі, Ариміні були консули, хоча і не відігравали головної ролі. У деяких містах зустрічаються едили (Фунді, Форми, Арпіні) і диктатори (Альба, Арицій). Диктатор стояв на чолі Латинського союзу. Перші ж римські диктатори очолювали союзне військо, а пізніше їх стали призначати у виняткових випадках. Цензори були в осків і самнітів. І майже всі вони були колегіальними.
Найвищим адміністративним органом, верховним контролером за всім життям римського суспільства був сенат. До його складу входили колишні магістрати. Право призначати сенаторів належало царю, потім консулам, а за законом Овінія - цензорам. Список, який складався раз на п'ять років, мав назву album. У ньому сенатори записувалися в суворому порядку, залежно від рангу. Спочатку вносилися колишні консули (consulares), потім колишні претори (praetorii) і т.д. аж до квесторів включно.
Сенатори поділялися на ранги. На першому місці стояли так званні "курульні сенатори", тобто колишні магістрати, які займали курульні посади, а потім інші: колишні плебейські едили, народні трибуни, квестори. Першим у списку сенаторів значився найшанованіший, якого називали princeps senatus (перший сенатор).
Скликати сенат могли вищі магістрати: диктатори, консули, претори, а потім і народні трибуни.
Приналежністю до тієї чи іншої групи сенаторів визначався порядок виступів і голосування. Засідання сенату відбувалося від сходу до заходу сонця. Це давало можливість інколи затягувати процедуру голосування, бо сенатор мав право виступати без регламенту. Тому деякі сенатори намагалися виступати якомога довше, інколи по декілька днів. Голосування проводилося або шляхом відходу вбік, або шляхом особистого опитування кожного сенатора. Після голосування виносилося рішення (senatus consultum, decretum).
Формально сенат був дорадчим органом при магістрах, але фактично він перетворився у найвищий орган Республіки. До початку громадянських війн він користувався величезним авторитетом. Це пояснювалося його соціальним складом і організацією. Спочатку в сенат входили лише голови патриціанських сімейств (patres consripti - батьки, внесені в список). Але в міру завоювання посад магістратів плебеями їхня кількість у сенаті стала збільшуватися. У Ш ст. до н.е. переважна більшість сенаторів належала до нобілітету, правлячої касти римського суспільства. Це сприяло згуртованості сенату, відсутності в ньому внутрішньої боротьби, єдності його програми і тактики, забезпеченню йому підтримки найвпливовішої частини суспільства. Між сенатом і магістратами існувала тісна співпраця, оскільки кожний колишній магістрат у кінці потрапляв у сенат, а нові посадові особи обиралися фактично з тих же сенаторів. Тому магістратам невигідно було сваритися з сенатом. Магістрати приходили і відходили, змінюючись, як правило, щорічно, а сенат був постійно діючим органом, склад якого в основному залишався незмінним (масове поповнення сенату новими членами було надзвичайно рідкісним явищем).
Коло питань, якими займався сенат, було досить широким. До 339 р. до н.е. йому належало право затверджувати постанови народних зборів. Після цього року вимагалося лише попереднє схвалення сенатом законопроектів, які вносилися в коміції. За законом Менія (дата його не встановлена), такий же порядок встановлювався і щодо кандидатур посадових осіб.
У разі загострення внутрішнього чи зовнішнього становища сенат оголошував у державі надзвичайний, тобто облоговий стан. Найпоширенішим засобом було призначення диктатора. Але з II ст. до н.е. в практику входять інші форми введення надзвичайного стану. Одна з них полягала в тому, що сенат приймав постанову: "Нехай консули стежать, щоб Республіці не завдали жодної шкоди". (Videant (caveant) consules, ne quid respublica detrimenti capiat). Цією формулою посадовим особам надавалися надзвичайні повноваження. Іншим способом концентрації виконавчої влади стало обрання одного консула (sine collega), який, правда, застосовувався рідко, починаючи з І ст. до н.е.
Сенату належало також вище керівництво військовими справами. Він визначав час і кількість набору в армію, її контингент: громадяни, союзники тощо. Сенат виносив постанови про демобілізацію армії, розподіляв окремі військові підрозділи між воєначальниками, встановлював бюджет консулів, призначав тріумфи та інші почесті переможним полководцям.
Сенат керував і всією зовнішньою політикою держави. Хоча право оголошувати війну, укладати мир і союзні договори належало народові, сенат проводив для цього всю підготовчу роботу. Він відправляв посольства в інші країни, приймав іноземних послів і відав усіма дипломатичними актами.
Сенат управляв також фінансами і державним майном: формував бюджет (переважно на 5 років), встановлював характер і суму податків, контролював відкуп податків, керував карбуванням монет тощо.
Крім того, сенату належав нагляд за культом. Він оголошував свята, встановлював жертвопринесення в дні подяки і очищення, займався тлумаченням знамення богів (ауспіції), контролював іноземні культи і, при потребі, забороняв їх.
Члени всіх судових комісій до 123 р. до н.е. (реформи Гая Гракха) складалися лише з сенаторів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культура Античності» автора Балух В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ (IV - ПОЧАТОК III СТ. ДО Н.Е.)“ на сторінці 5. Приємного читання.
