Одним із найдавніших творінь людського генія, що справило величезний вплив на розвиток правових уявлень у Європі, було римське право. Його основні елементи на декілька століть пережили те суспільство, яке його породило. І хоча свого повного розвитку римське право досягло в епоху Імперії, основи його були закладені вже у перші століття Республіки.
Вивчення, коментування, розробка права вважалися справою, достойною всілякої поваги. Нею споконвіку займалися люди найвищого становища, особливо великі понтифіки [Цицерон. Про оратора, І, 45]. Юрист Лож- поній, який написав коротку історію римського права ("Енхиридіон"), включену в "Дигєсти", серед правознавців Республіки називає П. Папирія, який зібрав закони царів; Аппія Клавдія, який писав про позови (de actionibus), Сципіона Назіку, Кв. Муція, Тиб. Карунканія, 17. Муція, який написав 18 книг про цивільне право, Катона, Аквілія Галла, Сербія Сульпиція - людей знаних, політичних діячів, сенаторів і консулів [Дигєсти, І, 2, 35-37].
Розпочати необхідно із Законів XII таблиць. їхня неясність, суперечливість, неповнота в умовах широкого цивільного вжитку вимагали інтенсивної роботи юридичної думки і складної юридичної практики. Закони потрібно було доповнювати і тлумачити. Першими коментаторами права стали понтифіки, які не були ні магістратами, ні судцями. Тривалий час вони залишалися корпорацією, обізнаною з питань права, до якої зверталися за порадою і судді, і приватні особи. Таким чином, понтифіки були першими юристами, а їхні записи (comentarii pontificum) – першою юридичною літературою.
Понтифікальне право мало сакральний характер, оскільки було закритим для нєпосвячєних. Тому наприкінці IV ст. до н.е. Гней Флавій опублікував список судових і несудових днів, а також позовні формули (legis actiones). Ці матеріали отримали назву "Флавієве цивільне право" (ius Flaviamum), ліквідували монополію жерців у юрисдикції і дали поштовх до розвитку світського права.
Поряд із розвитком права шляхом тлумачення (interpretatio) тривало його доповнення і розширення засобом законодавчої діяльності народних зборів. Хоча більшість прийнятих коміціями законів стосувалася публічного права, деяка частина їх була присвячена і відносинам приватного права. Певну роль відігравали тут і постанови сенату (senatus consulta).
Важливе значення як джерело права мала діяльність преторів. Видання ними едиктів було зручним способом і тлумачення, і розширення права. Але оскільки кожний новий претор, видаючи свій едикт, брав до уваги едикти своїх попередників, то поступово утворювалася певна сума норм, яка переходила з едикту в едикт (ius praetorium). Аналогічну роль у сфері ринкових відносин відігравали едикти курульних едилів (ius aedilicium). Усю сукупність юридичних норм, вироблених практикою преторів і едилів, римляни називали ius honorarium (магістратське право) - від слова honores (магістратури).
Одночасно з джерелами права формувалося і судочинство. З 366 р. до н.е. судова влада перейшла до судових преторів. Порівняно з ними судова влада інших посадових осіб мала обмежений характер. Між цивільним і кримінальним судочинством була велика різниця.
Цивільний процес складався з двох частин: попереднього слідства (технічний термін - in iure - стосовно прав) і розгляду справ у суді (in iudicio). Попереднє слідство відбувалося перед претором, де він на основі документів, показань свідків вирішував питання про право позивача. Якщо позов мав під собою достатньо підстав, претор передавав справу в суд. І лише у разі визнання факту обома сторонами претор вирішував справу одноосібно. Судді на цивільні процеси вибиралися учасниками і затверджувалися претором. Щорічно міський претор складав списки осіб, які повинні були виконувати обов'язки присяжних судців. До реформ Гракхів судді призначалися лише з сенаторів, а згодом надовго стали об'єктом боротьби між сенаторами і вершниками.
У цивільному процесі справа розпочиналася з того, що позивач запрошував відповідача на суд претора. Якщо відповідач відмовлявся, то позивач у присутності свідків міг доставити його силою. Цікаво, що в Римі держава не втручалася у доставку відповідача, надаючи це право позивачу. Якщо були поважні причини, то відповідач міг надати поручителів у тому, що з'явиться в суд в інший призначений день.
Давньою формою цивільного процесу (до II ст. до н.е.) був легісакційний процес. Під legis actio розуміли урочисту заяву римського громадянина про свої права претору, яка була зроблена в суворо визначених словах і в суворо визначених діях. Формальна сторона в легісакційному процесові відігравала важливу роль: найменша помилка в словах вела за собою програш усього процесу. Наприклад, якщо у позові з приводу знищення виноградних лоз позивач називав їх "лозами", а не "деревами", то програвав справу, оскільки в Законах XII таблиць справа йшла лише про дерева.
Форм легісакційного процесу було п'ять, найпоширенішою й основною з яких вважалася legis actio per sacramentum (за допомогою застави), або процес - парі. Він полягав у тому, що в першій інституції (in iure) сторони заявляли перед претором в урочистих висловах свої права і на підтвердження їх вносили певну суму як заставу. Після цього вибирали суддю (iudex), якого затверджував претор, і процес переходив у другу стадію - iniudicio. Суддя розглядав справу по суті, але вже без будь-якої участі державної влади. Рішення судці полягало в тому, що він визначав, чия застава програна. Програна сторона втрачала заставу, яка надходила в скарбницю.
Але з часом легісакційний процес через свій формалізм перестав задовольняти вимоги громадян, тому у II ст. до н.е. з'являється гнучкий формулярний процес (per formulas). Згідно з ним, сторони викладали свої претензії перед претором у вільній формі. Претор або відмовляв у позові, коли бачив його необґрунтованість, або давав справі хід. В останньому випадку завдання претора полягало в тому, щоб надати претензії позивача суворо юридичного характеру. Він робив це в особливій записці (formula) судді, який призначався для вирішення справи. Формула включала: претензію позивача і заперечення відповідача, призначення судді і наказ йому розглянути справу. Завданням судці було перевірити факти, вказані у формулі: він вислуховував сторони, розглядав їхні докази тощо. Але за рамки формули суддя вийти не міг. Введення формулярного процесу відіграло позитивну роль у розвитку самого права, бо він вимагав допомоги юристів у складанні позовних скарг, заперечень відповідача і, нарешті, самої формули.
Кримінальний процес у Римі був менш розроблений і неабияк відрізнявся від цивільного. Взагалі було відсутнє розмежування між приватним і публічним правом, тобто цивільним правом, з одного боку, та державним і кримінальним правом, з другого. У найдавніший час лише деякі злочини вели за собою кримінальні покарання з ініціативи державної влади: вбивство, навмисний підпал, знищення посівів і деякі інші. Решта ще зберігали приватний характер. Наприклад, тілесні ушкодження за Законами XII таблиць каралися за принципом таліону, якщо сторони не помирилися. Таліон міг замінятися штрафом, але не в розумінні категорій кримінального права, тобто він не йшов на користь державної скарбниці, а йшов на користь потерпілого.
У царський період правом кримінальної юрисдикції користувався цар, а в республіканську епоху воно перейшло до магістратів. Спочатку це право було необмеженим, але досить швидко плебеї домоглися права апеляції до народних зборів (provocatio ad populum) у тому випадку, коли засудженому загрожувала смертна кара, позбавлення громадянських прав чи штраф вище від встановленої норми. Від цього часу центр ваги кримінальної юрисдикції з усіх важких злочинів було перенесено в народні збори: у центуріатні комісії - якщо громадянину загрожувала смертна кара; у трибутні - якщо загрожував штраф більше 3020 асів (спочатку 30 биків по 100 асів і 2 вівці по 10 асів).
До середини II ст. до н.е. хід кримінального процесу зводився до таких моментів. Дізнавшись про злочин, магістрат проводив слідство (quaestio). Він формулював звинувачення і вказував, яке покарання передбачає для звинуваченого. Якщо останній не надавав поручительства, він міг бути заарештований. Розгляд справи відбувався досить ретельно: сторони проголошували промови, допитувалися свідки (до речі, раби – під тортурами). Потім магістрат оголошував вирок і визначав покарання. Якщо вирок був виправдальним або покарання за своїм характером не підлягало апеляції, то справа вважалася вирішеною. У разі апеляції справа переносилася в народні збори (центуріатні чи трибутні), і там відбувався новий розгляд, який теж вів магістрат. Звичайно він проходив у три терміни. У третій термін магістрат оголошував свій вирок, після чого призначав четвертий термін для апеляції. Вислухавши обвинувача, підсудного чи його захисників, розглянувши докази, народні збори шляхом голосування виносили остаточний вирок. Він полягав або в повторенні вироку магістрата, або в його скасуванні, ніякого середнього вироку народні збори виносити не могли. Підсудному надавалося право до закінчення голосування піти у добровільне вигнання.
Такий порядок кримінального процесу був досить громіздким. До того ж для нього не існувало жодних твердо вироблених норм. Тому з II ст. до н.е. почали створювати надзвичайні судові колегії (quaestiones extra- ordinariae) для розгляду окремих злочинів, рішення яких не підлягали оскарженню. У середині II ст. до н.е. з'явилися постійні комісії (quaestiones perpetuae). Першою була комісія у справах про хабарі й вимагання посадових осіб, створена 149 р. до н.е. Ці постійні комісії відіграли важливу роль у розвитку кримінального права, оскільки вимагали точніших інструкцій, які визначали порядок судочинства, поняття злочину, покарання за злочини тощо.
Таким чином, хоча в епоху Республіки право ще не було приведене в струнку систему, йому не були чужими деякі теоретичні побудови, узагальнення і дискусії на тему про те, що ж таке право, які його джерела і яким чином можна примирити право і природну справедливість. Безсумнівним для всіх було поняття "загальної користі" (як би вона не трактувалася) як основи права, ідея рівності громадян перед законом і теза suum qui que, тобто відплата кожному за його гідність і недоліки, заслуги, можливості і становище.
Проте, незважаючи на прийняті різними органами влади закони і силу- силенну судових колегій, правозахист був у жалюгідному стані. Пов'язувалося це з відсутністю дійових санкцій законів і нерозвиненістю державного апарату. Забезпечення появи відповідача у суд і виконання вироку залишалися приватною справою, так що "маленька людина" практично була безсилою проти могутньої. Не виконувався закон Петелія, що давав право боржнику відмовлятися від майна і зберегти свободу; боргова кабала процвітала.
Нерідко траплялися випадки підкупу суддів, незважаючи на вжиті заходи, як і проти підкупу при обранні магістратами, - ambitus. Проти останнього з IV до І ст. до н.е. було прийнято як мінімум 12 законів (de ambitum), причому покарання були все суворішими - від штрафу до пожиттєвого вигнання, але викорінити ambitus було неможливо. Така ж доля очікувала і закон проти розкоші. Практично беззахисними залишалися перегрини, незважаючи на спроби відмежувати їх від зловживань. Прірва, що відділяла римського громадянина навіть з числа лібертинів, зі всіма його правами і свободами, від хоча б і високопоставленого на своїй батьківщині негромадянина, була величезною, і принижені піддані Риму, всіляко улещуючи своїх господарів, їхніх вільновідпущеників і рабів, ненавиділи саме ім'я римлян.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культура Античності» автора Балух В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РИМСЬКЕ ПРАВО“ на сторінці 1. Приємного читання.
