На ранньому ступені розвитку при переході від первіснообщинного ладу до державного устрою виняткову роль у приватному і суспільному житті римлян відігравала релігія. Під релігією (religio від дієслова religare - прив'язувати, зав'язувати) римляни розуміли зовнішню і внутрішню силу (numina), яка діє на людину і зв'язує її волю. Така сила притаманна явищам природи, деяким місцям "religiosa loca", порам року, дням (religiosi dies), людям тощо.
Погляд римлян на богів був іншим, ніж у греків. Еллін втілював богів у людські образи, у нього боги билися, мирились і жили серед смертних. Міфологія грека була живою, строкатою низкою розповідей, від яких віє молодістю і свіжістю. Римські божества були абстрактними і далекими від реальності. Римський міф обмежувався тим, що у простої смертної жінки з допомогою бога народжувався хлопчик, який здійснював дивовижні подвиги і закінчував життя таким же дивним чином, як і народився. Тоді його почали боготворити, вважаючи, що почестями можна принести спокій душі великої людини.
Першим приписом релігії була заборона (табу) щодо здійснення деяких дій і вчинків, які можуть викликати невдоволення природних сил. Звідси й вислови: підкорятися релігії (religioni parere), додержуватися релігійних приписів (religioni parendum), бути пов'язаним релігією (religioni vinciri, teneri, obligari), ототожнення religio з nefas, тобто беззаконням, забороною тощо. Так було покладено початок релігійного культу чи ритуалу як сукупності сакральних приписів і норм, які вимагає релігія для умилостивлення божества: "Релігійні обряди та благочестя (religiones et castus), - зауважив Цицерон, - вихоплюють нас з небезпеки (ех periculo eripiunt nostro)".
Римська релігія ніколи не мала завершеної системи. Залишки давніх вірувань уживалися в ній з релігійними уявленнями, запозиченими у народів, які стояли на вищій стадії культурного розвитку.
У римській релігії збереглися залишки тотемізму. Про це свідчать легенди про вовчицю, яка вигодувала засновників Рима. З вовком (lupus) були пов'язані свята Луперкалій і особливе святилище Луперкал, присвячене Фавну, жрецька колегія луперків тощо. Інші божества так само мали присвячених їм тварин. Дятел, вовк і бик присвячувалися Марсу, гуси - Юноні тощо.
Важливість і роль сім'ї вплинули й на релігійні уявлення. Кожна сім'я мала свої святині, своїх богів-покровителів, свій культ. Зосередженням цього культу було вогнище, перед яким глава сімейства здійснював усі обряди, які супроводжували кожну важливу справу. Наприклад, перед вогнищем батько оголошував новонародженого своєю дитиною. Охоронцями житла були пенати, які турбувалися про благополуччя і добробут сім'ї. Ці добрі духи жили у приміщеннях.
За традиційними уявленнями давніх жителів Італії, важливу роль у догляді за новонародженими відігравали місцеві італійські божества. Кожне з них надавало
Капітолійська вовчиця
Реконструкція римського будинку
допомогу матері або няньці у певних ситуаціях: Левана (від "levo" - піднімаю) стежила за тим, щоби батько, піднявши з ліжка немовля, визнав його членом сім'ї; Кубіна (від "cubo" - лежу) опікувалася дитиною в її колисці; Статиліна (від "sto" - стою) вчила її робити перші кроки; Потина (від "poto" - п'ю) і Едулія ("edo" – їм) учили пити і їсти; Фабуліна ("fabulor" - розмовляю) турбувалася про те, щоб дитина почала розмовляти.
Поза домом про сім'ю та її майно піклувалися лари, вівтарі яких розміщувалися на межах ділянок. У кожного члена сім'ї був свій "геній", який вважався уособленням сили даної людини, її енергії, здібностей, сутності і водночас її охоронцем. Геній батька сімейства вшановувався всіма домашніми. Він був genius familiae чи genius domus. Мати сімейства також мала свого генія, який називався Юноною. Вона вводила молоду дружину в будинок її чоловіка, полегшувала матері пологи. Кожний дім мав і багато інших божеств. Але особливого значення набув бог дверей Янус, який сторожував і охороняв вхід у будинок.
Сім'я турбувалася про померлих предків. Уявлення про потойбічне життя не були розвинені у римлян. Після смерті людський дух, за віруваннями римлян, продовжував жити у тій же могилі, куди поклали труп небіжчика його рідні і на яку вони приносили їжу. Ці пожертви на перших порах були досить скромними: фіалки, пиріжок, опущений у вино, жменя бобів. Померлі предки, про яких турбувалися їхні нащадки, були добрими божествами – маками. Якщо ж про небіжчиків не турбувалися, вони ставали злими і мстивими силами – лемурами. Геній предків знаходив втілення у батькові сімейства, влада (potestas) якого отримувала релігійне виправдання.
Коло вірувань, яке стосувалося сімейної і родової релігії, а також уявлення про потойбічне життя характеризують римську релігію як релігію в основі своїй анімістичну. Особливістю римського анімізму були абстрактність і безособовість. Геній домівки, пенати і лари, мани і лемури - це позбавлені індивідуальності сили, духи, від яких залежало благополуччя сім'ї і на яких можна було впливати молитвами і пожертвами.
Землеробський побут римлян знайшов своє відображення у поклонінні силам природи, але споконвічна римська релігія далека від антропоморфізму, їй не були властивими уособлення у вигляді божеств, наділених людськими якостями, і в цьому вона була цілковитою протилежністю релігії грецькій.
Характерними для римського анімізму були уявлення про особливі містичні сили, властиві
Танцюючі лари (духи-покровителі і охоронці у римлян)
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культура Античності» автора Балух В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ТРАДИЦІЇ ТА РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ РИМЛЯН ЦАРСЬКОГО ПЕРІОДУ“ на сторінці 1. Приємного читання.
