РАННЬОХРИСТИЯНСЬКІ ЄРЕСІ

Культура Античності

Легалізація християнської церкви була вигідна церкві не менше, ніж державі. Крім безпосередньої вигоди легальності, визнання державою давало церкві знаряддя для внутрішньої боротьби. Посилення приватновласницьких елементів, зміцнення церковного апарату, аристократизація всієї ідеології християнства неминуче повинні були викликати різку опозицію церковних низів.

Крім того, розвиваючи загальні риси віровчення, накреслені Христом, богослови змушені були відповісти на численні питання, які неодмінно виникали у зв'язку з поглибленням розуміння догматів, уточнення їх змісту. Причому висловлювалися різні думки, зумовлені історичними, економічними, політичними, філософськими і, можливо, індивідуальними факторами. Частина з них була достатньо доведена і визнана ортодоксальною, вони ввійшли у вчення церкви та висловлені у творах Отців Церкви. Інші стали об'єктом упертих суперечок, богословських дискусій, багато з них були відкинуті і оголошені єрессю (грец. hairesis - секта). У богослов'ї єрессю вважається свідоме і навмисне відхилення від догматів віри.

Боротьба з єресями в перші віки існування християнства носила впертий, а часом і драматичний характер. Ранні єресі сприяли утвердженню в християнстві ірраціоналізму. Як це не парадоксально звучить, але єресі зробили велику справу у християнстві - вони допомогли генеральному пауліанському напрямку, який став ортодоксальним, відшліфовуватися в логічну, сталу, всебічно зорієнтовану релігійну систему. До ранніх єресей у християнстві звичайно відносять монтанізм та гностицизм.

Монтанізм (від імені засновника течії Монтана) виник у Фригії близько 156 р. н.е. Монтаністи виступали проти примирення з язичницькою державою, церковного майна і влади єпископів. Вони очікували негайного пришестя Христа і Страшного суду, а тому заперечували земні блага і вели аскетичний спосіб життя. Підтримували безшлюбність, але не дотримувались його. Єресь особливо поширилася під час гонінь, коли об'єднала всіх непримиримих, і процвітала в Північній Африці. До монтаністів примикав і видатний християнський апологет Тертулліан, хоч революційний бік вчення він затушовував. їхні общини очолювалися не єпископами, а пророками. Мон- тан проповідував у супроводі двох пророчиць Прискілли і Максимілли, які мали видіння і доводили святість Монтана. Монтаністи широко практикували екстатичні моління, профетизм (пророцтва), говоріння невідомими мовами. Можна сказати, що вони були прибічниками християнства, викладеного в Апокаліпсисі. Повна поразка монтанізму завершила найбільш ранній період становлення християнства, хоч залишки єресі на сході Римської імперії проіснували до VIII ст.

Стійку і вперту опозицію в християнстві в часи його становлення виявляв гностицизм. Гностики вчили, що існують три начала: Верховний Бог, Бог-Творець і першопочаткова матерія. Верховний Бог - абсолют, який виявляє милосердя, любов, добро. Бог-Творець - це старозаповітний Ягве, він перебуває у владі Зла. Матерія ж утворює матеріальний світ. Між нею і Богом діють проміжні сили еони, що уособлюють Логос. Серед еонів перебуває й Ісус. Світ має подвійну будову: добру відповідає зло, світлу - темрява, духу – матерія, душі - тіло, життю - смерть, які ведуть боротьбу. Треба обрати істину в цій боротьбі. Людство, за вченням гностиків, складається з пневматиків (обрані люди, які володіють гносисом), психіків (люди, які перебувають під владою Деміурга, виконують Закон, але не розуміють його) і хоїків (люди, які перебувають під владою плоті, матеріальних інстинктів, вони приречені на загибель разом із сатаною). Отже, для гностиків характерні такі ідеї:

• протиставлення матеріального світу духові, визнання матеріального світу наслідком дій злих сил або помилки Творця, але в жодному разі не творчості Божої;

• врятування мирського, тілесного, матеріального неможливе за жодних умов; буде врятований лише той, хто є обранцем Божим, у душі якого є частинка божественного духу; розкриття цього духу має відбутися не розумом, а інтуїтивним пізнанням, осяянням; це осяяння здійснить посередник між Богом і людьми - Христос.

Найрадикальніші проповідники гностицизму доходили до крайнощів, вимагаючи повної зміни всіх прийнятих понять і радикальної переоцінки всіх цінностей. "Якщо ви не робите праве лівим і ліве правим, - говориться в апокрифічних Євангеліях (Єгипетське Євангеліє), - верхнє нижнім і нижнє верхнім, переднє заднім і заднє переднім, то ви не можете осягнути царство Боже...". "Подвійне повинне стати єдиним, зовнішнє злитися з внутрішнім, чоловіче з жіночим, не повинно бути чоловіка і жінки".

У соціальних поглядах гностиків крайній індивідуалізм переплітався з крайнім колективізмом. Заперечуючи будь-яку організацію і будь-яку догму, гностики проповідували платонівський комунізм, зокрема спільне майно і спільні дружини (секта Карпократа). Деякі секти гностиків проповідують повний індиферентизм, бідність і аскетизм. Із вождів гностиків найвпливовішими були Карпократ, Маркіон, Василів і Валентин.

Гностицизм настільки віддалився від суто християнських ідей, що дехто вважає його не християнською єрессю, а окремим релігійно-філософським напрямком, певним сплавом піфагорейства і східної релігійної мудрості. Соціальною платформою гностиків була соціальна пасивність, консерватизм, замирення з існуючою дійсністю. Зло – довічне, це властивість матерії. Перебудова світу неможлива, революційний демократизм Ісусового християнства – зайвий. Але, дотримуючись вчення про Логос як посередника між Богом і людьми, вони високо цінували Ісусову діяльність, особливо антиіудейського спрямування. Проте, щоб утвердити нову церкву, треба було знищити гностицизм. І це було зроблено.

Єретичні думки висловлював богослов III ст. Оріген, який заявив, що бідність - результат слабості людської природи і мінливості. "Ніхто, - говорив він, - не стане без розбору хвалити бідних, з яких більшість у своєму житті люди негодящі".

Опозицією пауліністичному рухові став антитринітаризм, що витопе із невміння зрозуміти сутність єдинобожжя, діалектичний характер вчення про Трійцю. В антитринітаризмі існувало дві течії: патригасіанізм, який заперечував самостійне існування Ісуса (Бог-Отець і Ісус Христос - це одна особа), й евіонізм (чи монархіанство), яке визнавало існування Христа, але заперечувало його божественність.

У своєму становленні як релігії греко-римського світу християнству довелося витримати боротьбу ще з одним релігійним вченням - маніхейством, що виникло в II ст. н.е. як суміш халдейсько-вавилонських, перських і християнських міфів та обрядів. Його автором вважають Мані (бл. 216 - бл. 277 pp.), батьківщиною - територію сучасного Ірану. Він визнавав дуальність світу та людини. Така дуалістична концепція заперечувала християнство. Тому церква боролася з єрессю. І перша кара на горло, що була здійснена на вимогу християн, вчинена правителем м. Тира Максимом у 385 р. над Присциліаном на підставі звинувачення його в гностицизмі та маніхействі

Виникнення єресі новатіанства пов'язують з внутрішньоцерковною боротьбою за головну в Африці єпископську кафедру в Карфагені між Кіпріаном і Новатом, а потім - Феліциссимом. Кіпріан (помер 258 р.) одержав кафедру за 2 роки після повернення до християнства. Він відстоював єдність церкви, міцної єпископської влади і права лише єпископа виявляти "милість до тих, хто впав" (зробив поступку язичництву, римській владі), допускаючи при цьому великий лібералізм. Його противники вважали, що милувати могли лише ті, хто сам постраждав за віру (мученики і сповідники). Це підривало авторитет єпископа. Аналогічний рух виник у Римі на чолі з пресвітером Новатіаном (помер 268 р.), від імені якого одержала назву єресь. Хоча зовнішньою причиною виникнення цього руху було суперництво за посади, в основі його лежало бажання зберегти у християнстві залишки революційно-демократичного руху, перешкодити проникненню до християнських общин заможних осіб тощо. Новатіанці чинили опір соціальній переорієнтації християнства. Проте і цей рух був приречений.

У новозаповітніх текстах Христос виступає Боголюдиною, яка одночасно має людську і божественну природу. До цього христологічного уявлення включено вчення про троїстість божества. Повернувшись до питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Арій з Александрії (мабуть, 256 чи 280 - 336 pp.) висловив думку, що Ісус не був народжений Богом, але створений ним.

Арій

Констанцій II

Констанцій II

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культура Античності» автора Балух В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РАННЬОХРИСТИЯНСЬКІ ЄРЕСІ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Глава 1. ВСТУП ДО КУЛЬТУРИ АНТИЧНОСТІ

  • ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ АНТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

  • ГЕОГРАФІЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА АНТИЧНУ КУЛЬТУРУ

  • НАСЕЛЕННЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ ЯК ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

  • Глава 2. МІФИ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

  • ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ І ЛЮДЕЙ У ДАВНЬОГРЕЦЬКІЙ МІФОЛОГІЇ

  • ОЛІМПІЙСЬКІ БОГИ: ПОЯВА І ФУНКЦІЇ

  • ГЕРОЇ У ГРЕЦЬКІЙ МІФОЛОГІЇ (ОСНОВНІ ПРИКЛАДИ)

  • ЗЕМНІ БОГИ ТА ІНШІ БОЖЕСТВА У ГРЕЦЬКИХ МІФАХ

  • Глава 3. КРИТО-МІКЕНСЬКА КУЛЬТУРА І ГРЕЦІЯ ЧАСІВ ГОМЕРА

  • КРИТСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО КУЛЬТУРА

  • АХЕЙСЬКА ГРЕЦІЯ В РАННЬО- ТА СЕРЕДНЬО- ЕЛЛАДСЬКИЙ ПЕРІОДИ

  • ФОРМУВАННЯ МІКЕНСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МІКЕНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

  • ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДОРІЙЦІВ

  • ГОМЕРІВСЬКА ГРЕЦІЯ ТА ЇЇ КУЛЬТУРА

  • Глава 4. ГРЕЦЬКА КУЛЬТУРА АРХАЇЧНОЇ ЕПОХИ

  • ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ ГРЕЦЬКИХ ПОЛІСІВ VIII - VI ст. ДО Н.Е.

  • РЕЛІГІЯ І ФІЛОСОФІЯ АРХАЇЧНОЇ ЕПОХИ

  • РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ І МУЗИКИ

  • ІСТОРІОГРАФІЯ І МИСТЕЦТВО

  • ПОБУТ І ВИХОВАННЯ ГРЕКІВ

  • Глава 5. ГРЕЦЬКА КУЛЬТУРА КЛАСИЧНОГО ПЕРІОДУ

  • ФІЛОСОФІЯ І НАУКА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ КЛАСИЧНОГО ПЕРІОДУ

  • РОЗВИТОК ГРЕЦЬКОГО ТЕАТРУ

  • ОСОБЛИВОСТІ ГРЕЦЬКОЇ РЕЛІГІЇ ТА ЗАГАЛЬНОНАРОДНІ СВЯТА

  • АРХІТЕКТУРА І СКУЛЬПТУРА

  • ЖИВОПИС І МУЗИКА

  • Глава 6. ЕЛЛІНІСТИЧНА КУЛЬТУРА

  • ПЕРІОДИЗАЦІЯ ЕЛЛІНІСТИЧНОЇ ЕПОХИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЇЇ КУЛЬТУРИ

  • РОЗВИТОК НАУКИ І ТЕХНІКИ

  • ЕЛЛІНІСТИЧНА РЕЛІГІЯ

  • ФІЛОСОФСЬКІ СИСТЕМИ ЕЛЛІНІЗМУ

  • ЕЛЛІНІСТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

  • МІСТОБУДУВАННЯ Й АРХІТЕКТУРА

  • СКУЛЬПТУРА, ЖИВОПИС І ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО

  • Глава 7. ОСОБЛИВОСТІ ДАВНЬОРИМСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ЙОГО КУЛЬТУРИ

  • ПРИРОДНІ УМОВИ СТАРОДАВНЬОЇ ІТАЛІЇ

  • НАЙДАВНІШЕ НАСЕЛЕННЯ АПЕННІНСЬКОГО ПІВОСТРОВА ТА ЙОГО КУЛЬТУРА

  • Глава 8. КУЛЬТУРА ЕТРУСКІВ І ЦАРСЬКОЇ ЕПОХИ

  • ОСОБЛИВОСТІ ЕТРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

  • РИМ В ЕПОХУ ЦАРІВ

  • ТРАДИЦІЇ ТА РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ РИМЛЯН ЦАРСЬКОГО ПЕРІОДУ

  • Глава 9. РИМСЬКА КУЛЬТУРА РАННЬО-РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО ПЕРІОДУ

  • СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ (IV - ПОЧАТОК III СТ. ДО Н.Е.)

  • МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА РИМЛЯН

  • РАННЯ РИМСЬКА РЕЛІГІЯ

  • РИМСЬКЕ ПРАВО

  • РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ, МУЗИКИ І ТЕАТРУ

  • АРХІТЕКТУРА, БУДІВЕЛЬНА СПРАВА СКУЛЬПТУРА І ЖИВОПИС

  • Глава 10. КУЛЬТУРА ПІЗНЬО-РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО РИМУ

  • ЗМІНИ У ПОБУТІ, МОРАЛІ ТА РЕЛІГІЇ РИМЛЯН

  • РОЗВИТОК ОСВІТИ І ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

  • РИМСЬКА НАУКОВА І ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА

  • ПОЕЗІЯ, ТЕАТР І ВИДОВИЩА

  • АРХІТЕКТУРА ТА ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

  • ЕВОЛЮЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА

  • Глава 11. КУЛЬТУРА РИМУ ЕПОХИ ПРИНЦИПАТУ

  • ЗАГАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РИМСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ЕПОХИ ПРИНЦИПАТУ

  • МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА І - II СТ.

  • СКУЛЬПТУРА ТА ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

  • РОЗВИТОК РИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ І СЦЕНІЧНОГО МИСТЕЦТВА

  • ОСВІТА І НАУКА

  • Глава 12. ПОХОДЖЕННЯ ТА РАННЯ ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА

  • ВИНИКНЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА І ЙОГО ПОШИРЕННЯ

  • ВІДНОСИНИ ХРИСТИЯНСТВА І ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У І - III ст.

  • ПРОГОЛОШЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА ДЕРЖАВНОЮ РЕЛІГІЄЮ

  • РАННЬОХРИСТИЯНСЬКІ ЄРЕСІ
  • РАННЬОХРИСТИЯНСЬКА КУЛЬТУРА

  • Глава 13. КУЛЬТУРА ПІЗНЬОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

  • ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІЗНЬОРИМСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

  • РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ

  • ЛІТЕРАТУРА ТА ІСТОРІЯ

  • ПІЗНЬОРИМСЬКЕ ПРАВО

  • РОЗВИТОК АРХІТЕКТУРИ І МИСТЕЦТВА

  • Додаток 1. Термінологічний словник

  • Додаток 2. Географічні назви

  • Додаток 3. Видатні державні і культурні діячі Античності

  • Додаток 4. Найважливіші давньогрецькі божества

  • Додаток 5. Найважливіші римські божества Бона Дея – жіноча богиня доброї долі, родючості, покровителька жінок. Беллона – богиня війни.

  • Додаток 7. Римські релігійні свята

  • Додаток 9. Перелік основних мір, ваг і монетно-лічильних одиниць античного Риму

  • Додаток 11. Рахунок днів у місяцях римського календаря