Розділ «48»

— На тих стоянках тисячі автомобілів. Нам доведеться шукати його автомобіль годинами.

Бун надів навушники й набрав номер з мобільного телефону.

— Я і про це подбаю.

Лоренс намагався відчинити двері автомобіля. У нього нічого не вийшло. Він почувався так, ніби його поклали до труни й замкнули навіки. Табула знають усе. Мабуть, вони вистежували його не одну годину. Він потер обличчя руками. «Заспокойся, — сказав собі. — Уяви себе Арлекіном. Вони тебе ще не спіймали».

Раптом автомобіль засигналив, а фари почали то вмикатись, то вимикатись. Ритмічний звук, ніби вістря ножа, колов його тіло. Лоренс злякався й заходився стукати кулаками по бічному вікну, але небитке скло не ламалось.

Лоренс нагнувся, під заднім сидінням знайшов дорожню валізу, де була сумка для гольфу. Він відкрив її, витяг ключку з залізною голівкою й заходився бити по передньому склу. На вікні з’явилися тріщини, схожі на кристали складної будови, а потім під дією ключки скло таки розбилося.

Двоє слідчих витягли пістолети, наблизившись до автомобіля, але Бун уже побачив розбите вікно та нейлонову торбину з ручним багажем у калюжі.

— Нічого, — сказав Краузе, зазирнувши у вікно машини.

— Нам треба об’їхати стоянку, — запропонував Мітчелл. — Мабуть, якраз зараз він від нас тікає.

Бун повернувся до машини, розмовляючи з лондонською командою.

— Його немає в машині. Вимкніть сигналізацію й розпочніть сканування облич з усіх камер стеження аеропорту. Звертайте особливу увагу на зону прибуття за межами будинку. Якщо Такава спіймає таксі, мені потрібен його ліцензійний номер.

Потяг метро нахилився вперед, рухаючись до станції «Говард-Біч», а сталеві колеса пронизливо заскрипіли. У кінці вагона сидів Лоренс. У нього було мокре волосся, наскрізь промоклий дощовик. Меч лежав у нього на колінах, а піхви й золоте руків’я було вкрите брунатним обгортковим папером.

Лоренс знав, що дві камери стеження в аеропорті сфотографували його, коли він заходив до приміського автобуса, який віз гостей міста до залізничної станції. Камер стеження було більше на вході до станції, у кабінках, де продавали жетони, і на платформі. Табула введуть знімки цих камер до своїх комп’ютерів і шукатимуть його за допомогою сканерів обличчя. Уже зараз вони, ймовірно, знали, що він у потязі А, який прямує до Мангеттену.

Ці відомості нічого не дадуть, якщо він залишиться в поїзді і їхатиме далі. Залізнична система Нью-Йорка дуже розгалужена; багато станцій мають різні рівні з рукавами та коридорами до виходів. Лоренса розсмішила думка про те, що він може провести решту життя на залізниці. Натан Бун та його найманці безпорадно стоятимуть на платформах місцевих станцій, а він із гуркотом мчатиме повз них експресом.

«Це неможливо, — заперечив собі Лоренс. — Вони поступово вистежать тебе й чекатимуть на якійсь із станцій». Йому треба було придумати, як покинути місто, щоб про це не дізналась Велика машина. Меч і піхви стали небезпечним доказом у його руках: однак через їхню вагу він почувався сміливим. Якщо раніше він планував ховатись у нетрях третього світу, то тепер йому доводилось знайти схожі місця в США. На Мангеттені таксі перевіряли, але в приміських селищах можна було легко знайти незареєстровані «циганські» таксівки. Їх вистежити дуже важко, особливо якщо їхати автомагістралями. Якщо водій зможе перевезти його через річку до Ньюарка, мабуть, він таки прослизне до автобуса, що прямує на південь.

На залізничній станції у Східному Нью-Йорку Лоренс вирішив пересісти на потяг Z, який прямує до Нижнього Мангеттену. Дощова вода крапала з ґрат на стелі, а в повітрі пахло вологою та пліснявою. Лоренс стояв сам на платформі, доки в тунелі не з явились фари потяга. Не зупиняйся. Ніколи не зупиняйся. Це єдиний спосіб утекти.

Натан Бун сидів з Мітчеллом і Краузе у гелікоптері, що перебував на запасній смузі. Дощові смуги ще падали на бетонне покриття. Здавалось, обох слідчих роздратувало, коли Бун попросив їх не курити. Не звертаючи на них уваги, він заплющив очі та слухав голоси, що доносилися з його навушників.

Команда Братів-інтернетників у Лондоні мала доступ до камер стеження дванадцятьох різних урядових та комерційних організацій. Доки люди поспішали тротуарами Нью-Йорка, зупиняючись на розі вулиць, заходили до метро та автобусів, вузлові точки їхніх облич зводили до числових рівнянь. Майже одразу ці рівняння звіряли з особливим алгоритмом, що ідентифікував Лоренса Такаву.

Бун насолоджувався цим видінням інформаційного потоку, що тече, немов темна й холодна вода, через кабелі й комп’ютерну мережу. «Це лише числа, — подумав він. — Ось чим ми є насправді — числами». Він розплющив очі, коли заговорив Сімон Лейтнер.

— Добре. Ми тільки що звернулись до бази даних системи безпеки міського банку. На Кенел-стрит є банкомат із камерою стеження. Переслідуваний тільки-но пройшов повз камери, прямуючи до мосту Мангеттену. — Здавалося, Лейтнер усміхався. — Думаю, він не помітив камери стеження в банкомат! Вони вже стали звичайною рисою міського пейзажу.