Розділ «48»

— Це ваш американський друг, — сказав Лоренс, а потім назвав дату й час. — Я їду в тривалу подорож і, мабуть, не повернуся. Вам варто припустити, що моя фірма знає про мою роботу на конкурента. Отже, вони можуть перевірити всі мої найважливіші контакти і те, що я намагався знайти через комп’ютер у базі даних. Я буду за межами Мережі, але знайте, що старший брат залишився в центрі досліджень. Експеримент іде добре...

«Цього досить, — подумав він. — Більше нічого не кажи». Але закінчити телефонну розмову було важко.

— Хай вам щастить. Для мене було честю познайомитися з вами. Сподіваюсь, що ви й ваші друзі виживете.

Лоренс натиснув на кнопку на підлокітнику, і шибка опустилася. Дощові краплі залітали всередину й били Лоренса по руках та обличчю. Він жбурнув мобільний телефон на дорогу і продовжив свій шлях.

Гелікоптер, який з усіх боків штовхало бурею, прямував на південь. Дощ із силою бив по плексигласовому вітровому склу, наче жбурляючи маленькі кульки бруду. Бун набирав телефонні номери й випадково втратив сигнал. Гелікоптер потрапив у повітряну яму, опустився на сто ярдів, а потім до нього повернувся стабільний зв’язок.

— Переслідуваний тільки-но скористався своїм мобільним телефоном, — сказав Лейтнер. — Ми встановили місце його перебування. Він у Квінсі. Біля в’їзду на автомагістраль Ван Вік. Глобальна система визначення місця в його автомобілі це підтверджує.

— Він прямує до аеропорту Кеннеді, — відповів Бун. — Я там буду за двадцять хвилин. Мене там зустріне хтось із моїх друзів.

— Чим я можу вам допомогти?

— У вас є доступ до приладу визначення місця в його автомобілі?

— Це легко. — Здавалось, Лейтнер дуже пишався собою. — Я можу це зробити десь за п’ять хвилин.

Лоренс забрав квиток і рушив до довготермінової стоянки аеропорту. Доведеться йому відмовитись від свого автомобіля. Як тільки Брати дізнаються про його нелояльність, він більше ніколи не зможе повернутись до Америки.

Дощ не вщухав. Люди тіснилися під піддашшям зупинки, чекаючи на автобус, який відвезе їх до аеропорту. Лоренс знайшов на стоянці вільне місце, прослизнувши між розпливчастими білими лініями на асфальті. Він перевірив годинник: його літак вирушить до Мексики за дві з половиною години. У нього є багато часу, щоб перевірити свій багаж і ключки для гольфу, пройти контроль в органах безпеки й випити чашечку кави в залі очікування.

Торкнувшись дверної ручки, Лоренс помітив, що замок машини ніби під дією невидимих рук зачиняється. Гучне клацання. Тиша. Хтось, хто сидить на відстані в терміналі, тільки-но замкнув усі четверо дверей його авто.

Гелікоптер Буна приземлився на посадковому майданчику біля будівлі приватного аеропорту, поєднаного з аеропортом Кеннеді. Головний пропелер ще повільно крутився, а Бун уже мчав через дощ до «форда-седана», що чекав на краю злітно-посадкової смуги. Він рвучко відчинив задні двері й застрибнув до машини. Слідчі Мітчелл та Краузе сиділи на передньому сидінні, пили пиво та їли бутерброди.

— Нам треба викликати ковчег, — сказав Мітчелл. — Це справжній потоп...

— Час. Прилад, пов’язаний з глобальною системою визначення місця, указує на те, що автомобіль Такави біля будинку аеропорту на стоянці 1 або 2.

Краузе поглянув на свого напарника й повів очима:

— Може, його машина й там, Буне. Але він, імовірно, утік.

— Не думаю. Ми його тільки-но замкнули.

Слідчий Мітчелл завів двигун і поїхав до виходу під охороною.